Правове виховання

Проблема прав дитини, турбота про її життя, розвиток, освіту та виховання на сьогодні має планетарне значення. Свідченням цьому є прийняття міжнародним співтовариством документів, у яких проголошена пріоритетність прав дітей у суспільстві.

На законодавчому рівні інтереси дітей захищають міжнародні та національні програми й закони. Дитячим фондом ООН-ЮНІСЕФ, що здійснює міжнародний захист прав дитини, розроблені такі документи:

        Декларація про права дитини (1959 р.);Декларація прав дитини є першим міжнародним документом, у якому увага батьків, а також різноманітних організацій, органів місцевої влади і національних урядів привертається до визнання і дотримання прав дітей шляхом законодавчих та інших заходів. Основна теза Декларації: «Людство зобов’язане давати дитині краще, що воно має». У цьому документі проголошуються права дітей: на ім’я, громадянство, любов, розуміння, матеріальне забезпечення, соціальний захист та надання можливості отримувати освіту і розвиватися фізично, розумово, морально і духовно в умовах свободи та гідності.

      Конвенція ООН про права дитини (1989 р.);

У Конвенції ООН про права дитини дитина вперше розглядається не тільки як об’єкт, що вимагає спеціального захисту, але і як суб’єкт права, який має всі права, що є в людини. Цей документ закликає дорослих будувати свої взаємини з дітьми на морально-правових нормах, в основі яких лежить справжній гуманізм і демократизм, повага і дбайливе ставлення до особистості дитини, її думки, поглядів. Одночасно Конвенція стверджує необхідність формування в підростаючого покоління усвідомленого розуміння законів і прав інших людей, шанобливого ставлення до них.

Положення Конвенції зводяться до чотирьох основних вимог, які повинні забезпечити права дітей: виживання, розвиток, захист і забезпечення активної участі в житті суспільства. Основна ідея Конвенції – єдність прав і обов’язків. Конвенція пов’язує права дитини з правами та обов’язками батьків та інших осіб, які несуть відповідальність за життя дітей, їх розвиток і захист, надає право приймати рішення.

    Всесвітня декларація про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей (1990 р.).

Україна підтримує виконання цих законів, а також прийняла національні законодавчі акти:

• Конституція України;
• Закон України «Про освіту»;
• Закон України «Про дошкільну освіту»;
• Закон України «Про попередження насильства в сім’ї»;
• Закон України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей»;
• Закон України «Про охорону дитинства».

 Охороняє інтереси дитинства й Сімейний кодекс України, що регулює особисті відносини батьків і дітей та сприяє формуванню дитини як особистості.

 Основне завдання України як цивілізованої держави полягає в захисті соціальних інтересів, прав і свобод своїх громадян, що є основою правової свідомості особистості. Права людини є пріоритетними стосовно суспільних та державних інтересів. Наша держава дотримується положень про права дитини, викладених в Декларації про права дитини та Конвенції про права дитини. 

   За Конвенцією дитина має такі права:

Ст.9. Діти мають право на виховання в сімейному оточенні або бути на утриманні тих, хто забезпечить їм найкращий догляд.

Ст.24 (2 с.) Діти мають право на достатнє харчування і достатню кількість чистої води.

Ст.26, 27. Діти мають право на прийнятний рівень життя.

Ст.24. Діти мають право на медичний догляд.

Ст.23. Діти-інваліди мають право на особливе піклування і навчання.

Ст.31. Діти мають право на відпочинок.

Ст.28 (1 а). Діти мають право на безоплатну освіту.

Ст. 19. Діти мають право на безпечні умови життя, право не піддаватися жорстокому або недбалому поводженню.

Ст.32. Діти не повинні використовуватися як дешева робоча сила.

Ст. ЗО. Діти мають право говорити рідною мовою, сповідувати свою релігію, дотримуватися традицій своєї культури.

Ст.12, 13, 15. Діти мають право висловлювати свою думку.

 Основним виконавцем Конвенції про права дитини є держава. Вона вирішує питання правового та соціального захисту дітей, дбає про зменшення негативного впливу довкілля на стан дитячого здоров’я, розвиває мережу медичних та оздоровчо-профілактичних закладів, забезпечує планомірний розвиток системи освіти.

 Другий виконавець – родина. Лише родина є природним середовищем для фізичного, психічного, соціального і духовного розвитку дитини, для її матеріального забезпечення. Саме родина виступає для неї основним джерелом матеріальної та емоційної підтримки, психологічного захисту, засобом збереження і передачі національно-культурних і загальнолюдських цінностей.

 Третій основний виконавець – це суспільство, яке має забезпечити дітям повноправну участь у всіх сферах діяльності, що їх стосується. Зусилля суспільства мають бути спрямовані на створення розвиненої системи патронажу сім’ї трудовими колективами та громадськими організаціями, що сприятиме наданню адресної допомоги дітям з “важких”, неповних сімей. Державна політика щодо дітей значною мірою реалізується в освітній галузі. Саме в освіті зосереджено найбільший потенціал для становлення особистості, а тому насамперед від освітян залежить, яким буде наше суспільство сьогодні і за

             Діти мають виховуватися не для теперішнього,а для   майбутнього,можливо кращого стану роду людського(І Кант)

 Любов й ненці, як дитина в честі

  Як відомо, першими вихователями дитини є батьки. Від того, як вони ставляться до своєї дитини, чого нав­чають і як виховують, залежить, наскільки гармонійним буде розвиток її та й ефективність суспільного вихован­ня. Про нерозривність зв’язків поколінь у сімейному ко­лі, вплив родинних звичаїв, життєвого досвіду на дитину влучно та образно говориться в народних прислів’ях і приказках: “Так батьки жили, так і нам треба”, “І мій батько такий був. І я в нього вдався”. „3 матері наро­дивсь^”, “Які сам , такі й сини^”, “Яблучко од яблуньки не відкотиться, а хоч відкотиться, то хвостиком обернеть­ся^”. “Яка неня, така й доня^”, ”Яких сотворили, таких і майте”, “Ниточка веде до клубочка^м.

Щодо того, коли слід починати виховання дитини, в народній педагогіці були цілком певні погляди: “Тоді учи, як упоперек на лавці лежить, а як подовж ляже, то тоді вже не навчиш”, “Коли дитину не навчили в пе­люшках, то не навчите в подушках”. Про гарне вихован­ня дітей кажуть так: “Викохав дитину в добру годину”, “Любо й неньці, як дитина в честі”, “Батьків син”, “Як ластівка з ластів’ятами^”, “За цю науку цілуйте батька й матір у руку”. Важливою складовою родинного життя є мовленнєве спілкування батьків з дітьми та поміж собою; народна мудрість наголошує навиховній силі слова у таких влучних народних виразах: “Як батько кри­чить, то син гарчить, а як батько лається, то син кусаєть­ся”. “Не вчи дитину штурханцями, а хорошими слівця­ми”, “Добрі діти доброго слова послухають, а лихі й дрючка не бояться^”, “Вола в’яжуть мотузком, а людину —словами”. Вправляння і привчання у родинному вихо­ванні посідають значне місце, а серед них, у свою чер­гу, найчастіше використовуютьсяпоказ, тренування, на­гадування, прохання, побажання, заохочення, орієнтація на суспільну думку, очікувану радість, на­станови, застереження, заборони.

Різноманітні мовленнєві форми гнучко поєднуються з іншими засобами. Так, для заохочення використовуєть­ся схвалення вчинку, подяка, нагорода, ласкавий погляд, усмішка. Особливо наголошується на необхідностівмі­лого використання мовленнєвих впливів, адже вихо­ванню шкодять не тільки негативні звертання, бо ж “Як часто називатимеш людину свинею, то вона й зарох­кає”, а й недоречне захвалювання: “Перехвалене—як пересолене”.

Ввічливість дорожча за частування… 

Дуже важливо уважно ставитися до дитячих запитань доброзичливо, доступно відповідати на них, спонукати малюка до самостійного пошуку (“Дітям не відповіда­ти — розуму не мати”, “Хто людей питає, той і розум має”).

Основа українського родинного спілкування —мов­леннєвий етикет. Уміння говорити, розповідати за на­родними уявленнями починається зуміння слухати: “Бу­деш добрим слухачем, будеш добрим оповідачем”.

“Умієш говорити, навчись слухати”, Про те, що українці цінують у спілкуванні ввічливість, привітність, доброзичливість, свідчать такі прислів’я: “Ввічливих та лагід­них скрізь шанують^”, “Слова щирого вітання дорожчі за частування”. Слово ввічливий в українській мові має давню історію. Щоб під час зустрічей, переговорів показати своє мирне ставлення, відсутність ворожості, люди мали дивитись у вічі один одному. Отже, первин­не значення слова ввічливий — той, хто дивиться у вічі. Згодом слово ввічливий стали вживати щодо людини, яка дотримується певних правил, уважна, привітна.

Дбали українці і про те, як говорити: “Мила моя розмова!”— казали вони. — “Красна мова знаходить добрі слова”. ^„Як горох розсипає” (гарно говорить), і про доречність розмови — “Я про цибулю, а він про часник”. Українці вважали недоречною як беззмістовну роз­мову (“Красно говорить, а слухати нічого”, „Що й казати, як слухати нічого”, “Наказав, аж з коробку буде”), так і невиправдану мовчазність. Про це є також чимало приказок і прислів’їв: “Німа, як риба”. “Гай, гай! Заговорив”.

Українці вірили в силу добрих і лихих слів і казали про це так: “Вода все сполоще, лише злого слова ніко­ли”, “Рана загоїться, а лихе слово — ні”. Традиційно вжи­вали чимало побажань при вітанні, запрошенні до сто­лу: “Їжте на здоров’я”, “Смачного”, перед виконанням будь-якої роботи: “Щоб легко почалося і вдало скінчи­лося”. Гарною традицією українського мовленнєвого ети­кету є при вітанні, віншуванні побажання усіляких га­раздів, здоров’я, добробуту: “Будь здорова, як риба, гожа, як вода, весела, як весна, робоча, як бджола, ба­гата, як земля свята”.

Основою народного етикету є повага до громадсь­кої думки. “Не можна”. “Що люди скажуть”. “Не сміши людей”— ось правила, якими керувались у поведінці й спілкуванні.

Українська дитина ще змалку вміла вітатися, проща­тися. За народним звичаєм дитя вже з року починали вчити “давати чолом”, вітаючись із старшими. В укра­їнському селі традиційно вітались як зі знайомими, так і з незнайомими людьми. Першими мали вітатися молод­ші зі старшими. Дітей привчали розмовляти спокійно та лагідно, чемно вислуховувати дорослих, ввічливо звер­татися із проханнями.

Доброзичливість та ввічливість у спілкуванні переда­валися через різноманітні словесні вітання, які в укра­їнському мовленнєвому етикеті є традиційно поба­жаннями добра, здоров’я, виражають приязнь, лагідне ставлення до співрозмовника; доброго дня, доброго здоров’я, добридень, здорові були, доброго вечора у вашій хаті, здоровенькі були, бувайте здо­рові, добраніч. Якщо й сучасні діти частіше чутимуть від батьків та вихователів привітальні звертання, це сприя­тиме вихованню в них приязного ставлення до людей збагаченню їхнього словника. Це ж стосується і слів ввічливості. Практика живого спілкування українців ви­робила їх чимало: вибачте мені, пробачте мені, даруйте, дякую, перепрошую, будь ласка, будьте лас­каві, прошу, уклінно прошу. Основна вимога мовлен­нєвого етикету — ввічливість, уважність, пристойність співрозмовників.

Батечку мій любий, матусю рідненька… 

Українська дитина за традицією шанобливо звертала­ся до своїх батьків, родичів на Ви. Скажімо так: “Мамо, купіть мені, будь ласка, книжку”, “Тату, давайте поїдемо до міста”. “Бабусю, Ви казали…”. Звертання до батьків були лагідними, пестливими, виражали дитячу любов і шану: “Батечку мій любий”, “Матусю рідненька!”. Існу­вало ласкаво-шанобливе звертання до кожного чле­на родини: матінко, нене, татку, няню, бабусю, дідусю. Глибока повага до батьків виявлялася не тільки у формі звертання, а й в особливому шанобливому про­мовлянні слів “батько” і “мати”. Щоб дитина лагідно звер­талася до своїх батьків, вона обов’язково має сама чути такі слова. Молодих батьків можна познайомити із влас­ній українській мові пестливими звертаннями до дітей: донечко, малятко, серденько, голубонько, пташенятко. Українська мова щедро задовольняє по­требу кожної дитини у пестливому звертанні на ім’я. На­приклад: Галинка, Ганнуся, Галонька; Іванко, Івась, Івасик; Катеринка, Катруня, Катруся.

Сучасні діти, особливо городяни, уже рідко коли звер­таються до своїх батьків на Ви. Відродити цю традицію можна спільними зусиллями педагогів і батьків. Спочат­ку діти мають дізнатися про звертання до батьків на Ви як про родинну традицію українців, що подекуди збе­реглася і в сучасних родинах. Педагог може запропону­вати батькам, членам родини вихованців, щоб вони роз­повіли, як у дитинстві і вже дорослими людьми завжди звертаються до своїх батьків, бабусь, дідусів на Ви. Нас­тупний крок — формування у сучасних дошкільнят по­треби шанобливо ставитися до своїх рідних. Звісно, це можливо лише при відповідному ставленні батьків.

Пошана до батьків виявлялась й у пошані до бать­ківського слова. І малі, й дорослі завжди поспішали за­ручитися добрим словом своїх батьків перед початком важливої справи, рушаючи в дорогу. Для цього діти звертались до батьків із проханням: “Тату, мамо! Благосло­віть у дорогу!”, а батьки відповідали: „Ми благословля­ємо, і хай Бог тебе благословить”.

Ой ну, коте, коточок… 

Особливе місце в родинному спілкуванні відведено колисковій пісні (“Ой баю, мій баю”, “Ану люлі, люлі”, “Спало дитя, спати буде”, “Питається сон дрімоти”, “Ле­ле, леле, лелесенько”, “Ой ну, коте, коточок”). Колис­кові пісні належать до поезії пестування, звертання до дитини в них виражають любов і піклування матері: “Щоб зростало малятко, наше любе пташенятко, наша кві­тонька маленька, наша зіронька ясненька”. Колискова пісня супроводжує колисання дитини в колисці чи на руках у матері, завдяки їй дитина не тільки добре заси­нає: між матір’ю і нею встановлюється тісний емоційний зв’язок. І ще вважалося, що дитина, якій не співали ко­лискових. виростає відлюдькуватою, нетовариською.

Спілкування батьків з дитиною забезпечує її нормаль­ний психічний розвиток, сприяє виникненню й задо­воленню людської потреби в спілкуванні. Приклад організації матір’ю такого спілкування під час догляду за дитиною знаходимо в пестушках, потішках, забавляиках, завдяки яким створювалась емоційно насичена атмосфера мовленнєвої взаємодії з дитиною. І справді, доглядаючи свою дитину, мати співала, приспі­вувала, примовляла, проказувала — “Як та ластівка з лас­тів’ятами”. Пестушками супроводжуються перші рухи ди­тини, потішки є елементарними словесно-руховими іграми з пальчиками, ручками і ніжками дитини (“Ладки”, “Сорока”, “То горошок, то квасолька”). Забавлянки – пісеньки, маленькі казочки у віршах покликані роз­вивати мовленнєву активність маляти, створювати настрій, бажання діяти, спілкуватися. Взаємодія з дити­ною в них часто здійснюється через діалоги, що є спо­собом прилучення малюка до мовленнєвого спілкуван­ня: “Ходить гарбуз…”, “Зайчику, зайчику”. “Та продай, бабусю, бичка” Створена народним досвідом модель мовленнєвої взаємодії матері з дитиною запобігає виникненню явища госпіталізму, яке виникає за умо­ви дефіциту спілкування дорослого з дитиною Ви­користовуючи народні забавлянки, примовляння, суп­роводжуючи ними режимні процеси, в групі дитячого садка можна створювати розвивальне мовленнєве се­редовище, яке матиме виразні національні ознаки. Щоб підбадьорити дітей, скористаємося виразом “Хто хоче, той може”, після денного сну прокажемо: “Потягушки, потягушки. На кісточки ростушки”. Коли дітям час іти додому, можна сказати так: “Уже сонце котиться, нам додому хочеться”. Сприйнятливість до вимог щодо чем­ної поведінки створимо, скориставшись жартівливою забавлянкою: “Мала білочка по ліщині скаче, білі горішки у торбинку мече. Плаксивим дітям дала по лушпинці, а чемним — те, що в серединці”.

Фольклорні твори мають чітко виражену навчально-мовленнєву спрямованість. Так для закріплення правильної звуковимови можна використовувати потішки, віршики, насичені доступними дітям звуко-наслідуваннями: ґелґотанням гусей, кумканням жа­бок, співом солов’я. Наприклад: “Зажурився дідусьок, що має робити. Та й поїхав на базар курочку купити. А курочка тру-лю-лю, тепер я ся не журю. Зажурився ді-дусьок, що має робити, та й поїхав на базар качечку купити. А качечка: так-так-так. А курочка тру-лю-лю, тепер я ся не журю. Зажурився дідусьок, що має робити. Та й поїхав на базар песика купити. А песик гав-гав-гав. А качечка: так-так-так. А курочка тру-лю-лю, тепер я ся не журю. Зажурився дідусьок, що має робити. Та й пої­хав на базар баранчика купити. А баранчик бе-бе-бе А песик гав-гав-гав. А качечка так-так-так. А курочка тру-лю-лю, тепер я ся не журю”

Веселою грою зі звуками і вправлянням може стати для сучасних дітей наслідування звукосполучень, якими кличуть свійських тварин (свиней: цьо-цьо-цьо-цьо-цьог, коней: ксьов-ксьов-ксьов-ксьов-ксьов, рогату худобу: лосьо-лосьо-лосьо-лосьо-лосьо), птицю (качок: та-сі-нь-ка, та-сі-нь-ка, тась-тась-тась-тась курей: тю-тю-тю-тю-тю). Старшим дошкільнятам можна запропонувати пісеньки, які імітують спів пташок: ластівки (“Всім по сім, а мені всім”), синички (“Чорпіто. чорпіто! Скидай кожух, бо літо! Чорпіто, чорпіто! Скинь калоші, бо літо”), жай­воронка (“Буйний вітер віє. Рільник жито сіє. А жайворо­нок цвірінькує”), горобця (“Чий, чий ячмінь? Чий, чий? Їжмо, їжмо! То шевців”). Текст пісеньки треба проспіва­ти так, щоб її звучання уподібнилося співу тієї чи іншої пташки.

У словниковій роботі віршики, нескладні загадки використовують з метою зацікавлення дітей назва­ми предметів близького довкілля. Обов’язковими во­ни є під час ознайомлення дітей з предметами українсь­кого національного побуту. Народні загадки не тільки сприяють розумовому розвитку, але є і чудовими зразками образного мовлення, використан­ня синонімів (“Співає, заливається, як нази­вається?”), антонімів (“Вдень у небі гуляє, а ввечері на землю сідає”), образних порів­нянь. У малих фольклорних жанрах закладе­но значні можливості для формування гра­матичних умінь, засвоєння дітьми категорій відмінка, роду, числа. Та для закріплення кличної форми можна скориста­тися закличками зі звертаннями до явищ при­роди. сонечка, дощику, вітру, тварин, птахів (“Іди, іди, дощику…”. “Вийди, вийди, сонеч­ко…”, “Ой вітре, вітроньку…”, “Ластівко, лас­тівко!”, “Чорногузе, дядьку…”, “Зозуле, зо­зуле, голубочко…”, “Равле, равле…”).

„Де гра — там радість” 

“Де гра — там радість””, —стверджує на­родна мудрість. Вона дає дитині відчуття єд­ності спочатку з дорослим, який взаємодіє з нею, а пізніше з гуртом дітей. Розрізняємо ігри, побудовані на взаємодії дорослого й дитини: “Летів горобейчик”, “Летіла бджо­ла “, “Чуки-чуки…”. дітей між собою — “Мир-миром”, “Кіт Опанас”, “Квочка”, “Звідки ти?”.

Різноманітність народних ігор дає змогу цілеспрямова­но використовувати їх для формування певних комуні­кативних умінь: підтримувати зоровий контакт з парт­нером. діяти згідно з проханнями, спонуканнями інших гравців, обирати з-поміж гравців партнера для продов­ження гри. Послідовність введення нових ігор зале­жить від складності запропонованої правилами гри мовленнєвої взаємодії між гравцями. Підготовчим ета­пом є ігри, в яких діти не виконують головну роль (її бере на себе вихователь), а всі перевтілюються в один образ. Наступний крок — ігри, в яких є головний пер­сонаж, а мовленнєва дія однакова для всіх гравців: “Па­нас”, “Сірий Вовк”, “Хитрий Лис”. Складнішою комуні­кативною дією є вибір нового головного персонажа:

“Кізонька”, “Пастушок”, “Заєнько сіренький”, “Перепіл­ка”. Мовленнєва взаємодія між гравцями і головним персонажем ускладнюється в іграх, де передбаче­ний діалог: “Маринка”, “Сірий кіт”, “Вовк і лисичка”.

Ще складнішими є ігри, в яких діалог відбувається між двома головними персонажами: “А продай, бабусю, бичка”, “Як тебе звуть?”, “Ми з тобою йшли?”

Добрі традиції не мають зникати 

Як бачимо, українська родина мала усталені правила родинного виховання та спілкування, досвід мовленнє­вого виховання дітей, який виявлявся у створенні колискових пісень, забавлянок, примовлянь, повчань, ігор. загадок, казок. Добрі традиції не мають зникати, тож саме від нас залежить, чи збережемо багатющий досвід народної етнопедагогіки. Як же маємо розвивати й ви­користовувати народний досвід виховання маленьких ді­тей? Назвемо основні напрямки цієї роботи:

• введення найжиттєздатніших народних звичаїв. традицій в освітній процес сучасного дошкільного на­вчального закладу;

• залучення сучасних батьків до вивчення і викориcтання у родинному спілкуванні кращих зразків мовленнєвої взаємодії з дітьми: українських колискових пісень, забавлянок, примовлянь, формул мовленнєвого етикету.

Звичайно, для такої роботи потрібна відповідна під­готовка вихователів. Вони мають бути обізнані з кра­щими зразками малих фольклорних жанрів, правила­ми українського мовленнєвого етикету, володіти способами їх використання у навчально-виховному процесі. Крім того, вихователі повинні залучати моло­дих батьків до вивчення й використання народного досвіду виховання дітей, до освітнього процесу до­шкільного навчального закладу через проведення нетрадиційних батьківських зборів, організацію обміну досвідом родинного виховання.

І нарешті, головне — стиль мовленнєвої взаємодії вихователя з дітьми має характеризуватися діалогіч­ною орієнтацією, пестливістю, доброзичливістю, яскравістю, образністю, мовленнєвою насиченістю предметно-практичної взаємодії з дітьми, тобто оз­наками мовлення, характерними для спілкування укра­їнської матері з дитиною. Використання народного дос­віду мовленнєвої взаємодії з дітьми надає професійним діям вихователя характерних національних особливостей, притаманних саме українському педагогу.