Моральною є людина, свідомо гуманна

Проблеми виховання гуманності, любові до людей, ознайомлення із соціальною дійсністю завжди були центральними у вихованні дошкільнят. Визначаючи суть спрямованості особистості, психолог С. Л. Рубінштейн відзначав, що серце людини все зіткане з ТІ ставлень до інших: те, чого вона варта, цілком визначається тим, до яких людських стосунків вона прагне.

Зазвичай ознайомлення дошкільнят зі світом людей реалізувалося в педагогічному процесі дитячого садка як важливе завдання розумового (життя і праця дорос­лих) та морального (дорослий як взірець для насліду­вання, носій моральних норм) виховання. Відповідно будувалися програми навчання і виховання, система за­нять та робота в повсякденному житті. Зокрема, у дітей традиційно формували уявлення про норми моралі, що регулюють ставлення до людей, до самого себе, а та­кож їх вчили перетворювати ці норми у засоби самостій­ної регуляції поведінки та взаємин з оточенням.

Людина, її місце в системі соціальних взаємин — центральна проблема морального виховання. Сьогодні до актуальних завдань морального виховання відно­сять формування гуманного ставлення до навколиш­нього, виховання колективістської спрямованості поведінки, працелюбності, морально-вольових якос­тей особистості (чесності, скромності, відповідаль­ності тощо). Зауважимо: питома вага нормативного ре­гулювання поведінки зменшується насамперед через послаблення соціального контролю, що є наслідком де­мократизації суспільного життя та зниження авторитету старшого покоління. Зростає значення самостійного регулювання поведінки людини на основі гуманістичних цінностей. Адже насправді моральною є людина, свідо­мо гуманна, яка інакше не може діяти, незалежно від того, буде чи не буде нагороджений її вчинок. Звички гуманної поведінки формуються з дитинства, передусім у взаєминах із дорослими та однолітками.

Механізм соціального розвитку, його компоненти

В обставинах, які постійно змінюються, людина повин­на мати певні орієнтири для визначення лінії своєї пове­дінки. У пропонованій нами системі роботи у сфері “Люди” формування ціннісних орієнтацій посідає про­відне місце, розглядається як прилучення дитини до загальнолюдських цінностей у процесі розвитку та виховання.

У зв’язку із соціально-політичними змінами в житті суспільства та необхідністю готувати до них дітей поси­люється інтерес до соціальних аспектів виховання. Ке­рування своєю поведінкою і способами спілкування, здат­ність вибору адекватної альтернативи поведінки, орієнтації в нових обставинах, відчуття свого місця в то­варистві інших людей є також сферою соціального роз­витку дитини. Механізм соціального розвитку включає такі головні компоненти: когнітивний (здатність до пі­знання людей, їхньої поведінки, взаємин), емоційно-мотиваційний (інтерес і бажання брати участь у їхньо­му житті) та поведінковий (навички взаємодії у різних ситуаціях спільної діяльності).

Моральною характеристикою цих складових є гуманність, що в дошкільному віці виступає як емоційний чинник, тобто це не ті почуття співпереживання, спів­чуття, що визначають уміння діяти на основі розуміння іншого та володіння комунікативними навичками й умін­нями, а просто гуманне ставлення до людей. Звертаючи увагу педагогів на факти порушення дітьми правил по­ведінки, О. В. Запорожець пояснював, що в дошкільно­му віці це зумовлено не незнанням чи небажанням ви­конувати їх, а тим, що діти ще не орієнтуються на іншу людину, не звертають уваги на її стан, не враховують інтересів та потреб іншого.

Формування соціального досвіду дитини в процесі морального виховання надає йому гуманного спряму­вання, збагачує його, сприяє закладанню початків духов­ності особистості.

Таким чином, інтегруючи моральний, духовний і со­ціальний компоненти, процес виховання спрямовується на цілісний розвиток особистості, який реалізується в^ гармонії із зовнішнім світом та із самим собою. У Базо­вому компоненті дошкільної освіти в Україні зазначено, що сфера життєдіяльності “Люди” формує соціальну компетентність: навички соціальної поведінки, свідоме ставлення до себе як до рівної з іншими людьми особис­тості, інтерес до людей та спілкування з ними, готов­ність сприймати соціальний досвід, співпереживання, співчуття, бажання пізнавати людей, робити добрі вчинки.

Психологи визначають дошкільне дитинство як пері­од першого початкового становлення особистості, розвит­ку активності як чинника пізнання, засвоєння морально­го досвіду. Такі вікові особливості, як емоційна чулість, допитливість, здатність до наслідування, вразливість, створюють сприятливі умови для формування особистості як суб’єкта моральних ставлень. Тож важливе завдан­ня— виховання культури людських стосунків, прищеп­лення навичок взаємної поваги у спілкуванні та спільній діяльності, вміння дотримуватися простих норм співжит­тя, керуватися соціально значущими цінностями.

Про розвиток особистості дитини свідчить зміна її ак­тивності в соціальній ситуації розвитку, яку Л. С. Ви-готський визначає як “своєрідне, специфічне для даного віку, виняткове, єдине і неповторне відношення мі. _ дитиною та навколишньою дійсністю, насамперед соці­альною”. Соціальна ситуація складається з впливу сере­довища і ставлення до нього дитини. “Соціальна ситуа­ція розвитку — це та система взаємин, в яку дитина вступає в суспільстві. Це те, як вона орієнтується у сис­темі суспільних взаємин, в які галузі суспільного життя вона входить”, — відзначав Л. С. Виготський.

У розумінні значущості кожної з цих частин саме й полягає принципова відмінність між навчально-дисцип­лінарною та особистісно-орієнтованою концепціями ви­ховання. Гуманістична педагогіка надає визначаль­ного значення вихованню свідомого ставлення дитини до явищ довкілля, а навчально-дисциплінарна вихо­дить з вирішальної ролі формувальних впливів се­редовища. Тут важливо зауважити, що відсутність спе­ціальних педагогічних умов негативно позначається на формуванні особистості: якщо не виховують батьки і педагоги, то цю місію виконують випадкові люди, засо­би масової інформації тощо.

Базисна довіра до світу

Уже в ранньому віці починає складатися таке важливе особистісне утворення,  як  базисна довіра до світую.

(Е. Еріксон) — уявлення дитини про надійність дорос­лих, емоційна близькість з ними. За умов правильного виховання воно переростає у відкритість до соціальних впливів, готовність сприймати інших людей, інтерес до спілкування. Наголошуємо: правильне ставлення дитини до явищ соціального довкілля ґрунтується насамперед на особистісному, суб’єктному ставленні до дитини близьких дорослих.

У дошкільному віці формуються основи соціальної компетентності дитини: вміння орієнтуватися у світі людей (рідні, близькі, знайомі, незнайомі люди; пред­ставники різної статі, люди різного віку, роду занять тощо); здатність розуміти іншу людину, її настрій, пот­реби, особливості поведінки; вміння поважати інших людей, допомагати, дбати про них; обирати відповідні ситуації спілкування та спільної діяльності. Соціально компетентна дитина здатна відчувати своє місце в системі стосунків людей та адекватно поводитися. Саме в цих проявах виразно виступає взаємозв’язок сфер життєдіяльності “Люди” та “Я сам” (зокрема, змістової лінії “Соціальне Я”).

Передусім це стосується формування відкритості до світу людей як потреби особистості; виховання навичок соціальної поведінки, усвідомленого ставлення до себе як вільної самостійної особистості та до своїх обов’язківщо визначаються зв’язками з іншими людьми; формування готовності до сприймання соціальної інформа­ції; виховання співчуття, співрадості, співпереживання, бажання пізнавати людей, робити добро.

Зауважимо: для формування гуманістичної позиції важливе позитивне ставлення до себе та інших людей, оптимістичне світосприйняття. Упродовж дошкільного віку формується здатність правильно орієнтуватися на можливе ставлення дорослого до дитини, виявляється прагнення відповідати вимогам дорослих людей, бути визнаними ними. Як вважають психологи, претендуючи на визнання з боку дорослого, дитина прагне підтвер­дити свою потребу в цьому визнанні. Крім того, до стар­шого дошкільного віку розвивається свідоме ставлення до своїх прав та обов’язків, формується інтерес до нової соціальної інформації та бажання співдіяти з іншими людьми на засадах моральних цінностей.

Інтеграція підходів до виховання

Отже, новизна підходу Базової програми розвитку дошкільника “Я у Світі” полягає в інтеграції підходів до виховання, можливості цілісного розвитку особис­тості дитини у сфері “Люди” замість традиційного, в моральному виховні завдання поділяються за напрямами морального, духовного, соціального та іншими складови­ми виховання. Такий підхід відповідає сучасній меті виховання — створенню умов для розвитку особистості дитини, сприяння її самореалізації. При цьому винятко­вого значення має формування ціннісного ставлення до світу людей і самого себе.

Мета виховання людяності — формування в дітей здатності виокремити себе як носія гуманного став­лення до світу. Центральний момент у вихованні людяності — ціннісний підхід. Він ґрунтується на по­зитивній спрямованості на людину, усвідомленні цін­ності проявів людини, індивідуальності кожного.

Базова особистісна якість

Людяність є базовою особистісною якістю, ознакою соціальної компетентності, яку можна с характеризува­ти за такими складовими:

♦пізнавальний компонент — рівень і зміст знань про людину, близьких та далеких людей, різного віку і статі тощо (поінформованість);

♦ціннісний компонент — ставлення до людини як до найвищої цінності, повага до життя, діяльності, гідності кожної людини (гуманність);

• емоційний компонент — інтерес до людей, бажан­ня спілкуватися, пізнавати їх, прагнення здобути схва­лення, здатність співчувати, співпрацювати, розуміти емоції та почуття людей, уміти керувати власними по­чуттями в процесі спілкування (чуйність);
• оцінний компонент — вміння оцінювати вчинки лю­дей та їхні взаємини, бути толерантними, прагнення спра­ведливо ставитися до людей (справедливість);
• поведінковий компонент — володіння етичними нормами поведінки та спільної діяльності, вміння про­понувати, надавати і приймати допомогу, здійснювати моральні вчинки з власної ініціативи, спілкуватися (мо­ральна активність).

У молодшому дошкільному віці дитина знає близь­ких дорослих і дітей, їхні імена, орієнтується у родин­них стосунках, у дошкільному закладі знає імена і по батькові педагогів. Малюк знає, що в сім’ї людина народжується і живе, розуміє значення родинних взає­мин, злагоди і порядку в домі, вміє проявляти турботу про рідних людей і любов до них. Обізнаний з правила­ми спілкування зі знайомими (батьками, друзями, сусі­дами) та незнайомими людьми.

Розуміє вимоги дорослих до поведінки дітей, вияв­ляє інтерес до спільної з дорослими і дітьми діяльності. Розуміє відмінність між дорослими і дітьми. Розуміє, що в родині діти перебувають під захистом батьків. Розріз­няє рідних, знайомих та чужих людей. Уміє вітатися, дя­кувати, просити й пропонувати допомогу. Виражає своє ставлення до людей за допомогою вербальних і не вербальних засобів. Виявляє турботу про людей відповідно до їхнього віку.

Розуміє стан і настрій дорослих і дітей. Розуміє зна­чення добрих взаємин з дітьми і педагогами в дитячому садку. Вміє разом діяти в грі, під час занять. Знає й ви­конує правила ввічливого спілкування. Розуміє, що в товаристві слід дотримуватися загальноприйнятих норм. Виявляє інтерес до дій і слів вихователя, прагне співді­яти, діставати схвалення за гарні вчинки. Вміє розпові­дати про своїх друзів, риси їхнього характеру. Розуміє вимоги до своєї поведінки у спільній діяльності. Дбає про менших дітей і навчається у старших.

У старшому дошкільному віці дитина розуміє взаєми­ни в сім’ї, ставлення членів родини один до одного. Знає свій родовід, усвідомлює, що честь роду залежить від кожної людини. Бере участь у вшануванні пам’яті пред­ків, у підтриманні стосунків сім’ї з родичами, які живуть поруч і далеко. Виявляє інтерес до родинних реліквій, з повагою ставиться до сімейних традицій.

Має сформовані уявлення про доброту, гуманність, щирість як важливі якості людини; про справедливість як здатність правильно оцінювати вчинки людей; про чесність як вимогу відповідати тим критеріям, які сам застосовує, оцінюючи інших людей. Його самоповага ґрунтується на усвідомленні своєї індивідуальності, пра­ва на самовираження, власні почуття та самостійну по­ведінку, яка не створює проблем для інших людей.

Розуміє стан і почуття інших людей за зовнішнім ви­глядом, інтонаціями, діями, поважає їхні почуття, розу­міє права бути такими, якими вони є. Чуйно ставиться до інших людей залежно від віку та статі. Вміє запобігати конфліктам та розв’язувати їх.

Розуміє ставлення людей до себе. Почувається природньо в товаристві знайомих і незнайомих людей. Знає, як реагувати на несправедливе ставлення до себе, ро­зуміє причину і намагається її усунути. Прагне до толе­рантності й коректності взаємин.

Розуміє поняття дружба і товаришування та відповід­но будує стосунки з однолітками.

Має уявлення про державу, її символи, народ, націо­нальні особливості українців. Знає національні пам’ят­ники, героїв, виявляє повагу до них, національних святинь. Розуміє поняття людство, народ, нація. Шанує звичаї інших народів.

Безперечно, велике значення у вихованні в дітей людяності з раннього віку має приклад дорослих.

Тому поведінка вихователя, його ставлення до соціаль­них явищ, інтерес до дітей, доброзичливість у взаєми­нах з людьми відіграють важливу роль у формуванні в дошкільників соціальної компетентності. Особливе зна­чення має емоційний елемент спілкування педагога з дітьми. Адже саме дорослий подає приклад розуміння стану партнера по спілкуванню у будь-якій ситуації мо­рального змісту, підтримки його. Зауважимо: виховате­лі часто приділяють більше уваги саме негативним нас­лідкам неправильної поведінки, щоб викликати співчуття й бажання допомогти, розрадити, і менше замислюють­ся над емоційними станами своїх підопічних у ситуаціях повсякденного життя. Це призводить до того, що діти не виявляють уваги до інших, коли ті не потребують яв­ної допомоги. Відтак формується хибне уявлення про гуманну поведінку як таку, що пов’язана лише з ре­акцією на негативні явища (конфлікти, поганий на­стрій, хвороба тощо).

Роль близьких дорослих у моральному вихованні дітей

Старшим дошкільнятам цілком доступні уявлення про гуманізм не як про окрему моральну якість, а як про певну моральну орієнтацію людини на свідоме, добро­зичливе ставлення до себе та інших. Вони здатні на таку поведінку, в якій це ставлення реалізується, можуть від­повідати за свої вчинки. Цікавий і зворотний ефект: чим ширшим і різноманітнішим стає соціальний досвід дитини, тим більшого авторитету набувають дорос­лі, які відповідають критеріям моральної поведінки. Саме найближчі дорослі — батьки, члени родини, педа­гоги — відіграють вирішальну роль в усвідомленні й пе­реживанні дитиною таких моральних категорій, як доб­рота, любов, щастя, гідність людини, честь роду, відданість батькам, вірність, а не абстрактні образи вож­дів і героїв. Ці моральні категорії є загальнолюдськими і вічними. А цінності, що відповідають їхньому змісту, формують здатність завжди лишатися Людиною за умов змінного соціуму, конкуренції та соціальних негараздів.

До головних принципів організації освітньо-виховної роботи, спрямованої на освоєння дитиною даної сфери життя, варто віднести:

♦ єдність формування у дітей уявлень про соціальну дійсність як частину довкілля, що відображає діяльність і взаємини людей, та виховання усвідомленого бажання брати участь у житті людей, які їх оточують;

♦ емоціогенність як неодмінну умову засвоєння діть­ми соціального досвіду;

♦ достовірність та педагогічну доцільність у відборі знань про людину, суспільство, мораль;

♦ комплексність застосування різних видів діяльності дітей у формуванні гуманного ставлення до людей;

♦ використання прикладу дорослого як носія знань, норм, цінностей; показ особистісних якостей через став­лення до себе і ставлення дорослих до інших людей та до самої дитини.

Завдання вихователів — формувати в дітей дійову від­критість до світу людей як потребу особистості; прищеп­лювати соціальні навички поведінки; розвивати усвідом­лене ставлення дитини до себе як до вільної самостійної особистості, рівної з іншими людьми як члена суспіль­ства, та до своїх обов’язків, що визначаються зв’язками з іншими людьми; розвивати інтерес до людей; форму­вати готовність сприймати інформацію та соціальний до­свід; виховувати у дітей співпереживання, співрадість, співчуття, бажання пізнавати людей, бажання бути доб­рими, діяти за принципами гуманізму, справедливості.

Спілкування з дорослими має для дитини величезне значення, бо ж саме в цьому контакті вона набуває до­свіду спілкування, навчається сприймати, приймати чи заперечувати. У педагогічному значенні спілкування має як позитивні, так і негативні сторони. Дитина освою реалізує цілі, які “нав’язуються* дорослим, але водночас вона має можливості розширювати зони діяльності, виходити за межі встановлених норм, шукати нові фор­ми діяльності, тобто поступово ставати практичним ор­ганізатором власної діяльності. Саме ця ситуація роз­криває потенційні можливості входження зростаючої людини у соціальний світ.

Вивчення особливостей соціально-емоційного розвит­ку дитини дало змогу виявити низку суперечностей, пов’язаних із характером взаємодії внутрішнього світу дитини із соціальним оточенням. Головна з них полягає у відкритості дитини навколишньому, її прагненні до довіри, прийняття дорослими й однолітками, з одного боку, і жорстокості у міжособистісних ставленнях, з ін­шого. Темпи й динаміка сучасного життя, соціальний поділ та економічні кризи зумовлюють підвищення аг­ресивності та емоційної нестабільності в житті людей. Дорослі не завжди здатні впоратися з життєвими труд­нощами, зберегти впевненість та відповідальність. У цих умовах зростає роль педагога як прикладу для дитини в соціально прийнятних способах взаємодії з навколиш­нім. Саме педагог має набути статусу значущого дорос­лого, не просто близької, а духовно  близької людини, частини “духовного простору” дитини. Для цього вихователь має сам достатньо осмислювати свій мораль­ний досвід, усвідомлювати значення різних форм вира­ження своєї особистісної позиції у взаєминах з людьми.

Знання про соціальні явища мають бути не лише зро­зумілими, а й важливими для дитини. Вихователі часто звертаються до мотивації “Вам це придасться у житті”, яка, слід визнати, не є для дошкільнят достатньо актуаль­ною. Більш значущою для них є орієнтація, “як дорос­лий”. І зовсім неприпустимим є використання у пе­дагогічному процесі засобів, що можуть спровокувати дитину на антигуманні й антисоціальні прояви (на­приклад, акцентування на силі як на засобі розв’я­зання конфліктів, наведення порядку або надмірний осуд негативного вчинку, що переходить у вияв зне­ваги до особистості тощо).

Щоб виховний процес наповнювався справді цінніс­ним змістом, педагог має пам’ятати:

1. Спрямування соціального розвитку дітей має від­повідати системі цінностей, що реально існує в суспільстві.

2. Доцільно орієнтуватися на найбільш значущі цінності, які презентують узагальнені цілі соціального становлення.

Виховну функцію здатна виконувати лише визна­на, усвідомлена й емоційно пережита дитиною цінність.

Дитина — активний суб’єкт діяльності

Для успішної соціалізації особистості дошкільника ва­жливо будувати виховний процес як організацію життєді­яльності дитини, створення виховного розвивального середовища, в якому вона могла б активно діяти, пізна­вати світ, спілкуватися з дорослими й однолітками, тоб­то, інакше кажучи, ставити дитину в позицію суб’єкта ді­яльності. І тут чатує небезпека формального підходу. Адже означена позиція вимагає від дошкільника вміння при­ймати рішення, здійснювати усвідомлені вчинки й нести за них відповідальність. Формуванню суб’єктної позиції дитини сприяє аксіологізація всього її життя в групі з ме­тою формування ціннісного ставлення до навколишнього. Включаючи у “суб’єктний простір” ставлення до навколи­шнього різноманітні об’єкти та викликаючи почуття непрагматичної причетності до них, педагог сприяє розши­ренню гуманістичного компонента індивідуального ціннісного простору дитини. Що для мене важливо, а що — не настільки? Чому треба чинити так, а не інакше? Як зробити так, щоб у результаті всім було корисно й приємно? Чим можна порадувати близьких? Такі питання мають турбувати дитину й спонукати до їх розв’язання. Гуманними можна вважати прояви, що приносять благо іншій людині, в яких виявляється здатність до альтруїз­му. Щодо механізмів формування в дітей такої поведін­ки, то дослідники відзначають роль емоцій у виконанні моральних норм. Водночас не менше значення має гу­манне ставлення до інших, що ґрунтується на емпатії. Як показує наше дослідження, саме емоційний стан ді­тей — одна з найважливіших причин їхньої гуманної або негуманної поведінки.

Виконання дошкільниками правил поведінки, дотри­мання моральних норм не є достатнім доказом сформованості у них гуманізму. їхні дії і вчинки нерідко позбав­лені емоційної основи, необхідної для співпереживання та співчуття, зокрема, у стосунках з однолітками. Щодо взаємин із дорослими, то спостерігається складніша кар­тина: дитина виступає не стільки суб’єктом емоційної допомоги іншій людині, скільки об’єктом прояву почут­тів з боку дорослого, що є достатнім для формування в неї гуманних почуттів. Отже, прилучення дитини до моральних норм гуманної поведінки може дати лише формальний результат, якщо в дошкільника виро­билася звичка чинити правильно лише тому, що “так леба”, без емоційного переживання необхідності £аме морального вчинку. Означене положення пере­конливо обґрунтував О. В. Запорожець.

Емоційні реакції як зовнішній прояв внутрішнього світу дитини — один з показників успішного чи сповільнено­го входження у соціальну ситуацію й прийняття певної соціальної ролі. Власне, гуманність як прояв ставлення цілком вибудовується на емоційній основі. Емоційний спосіб взаємодії з оточенням є для дитини первинним. Перший емоційний досвід починає формуватися ще до того, як дитина словами може позначити й пояснити своє ставлення. І в поведінці дорослої людини багато що зу­мовлюється першим емоційним досвідом, здобутим у ранньому віці. Саме соціальні емоції дітей відображають пріоритетні потреби та прагнення в процесі спілкування з однолітками й дорослими. Одна з головних особис-тісних потреб дошкільників — потреба у визнанні та прийнятті іншими, особливо близькими і значущи­ми для дитини людьми, задоволення якої не лише впливає на характер взаємин дитини з оточенням і на власну поведінку, а й визначає життєву позицію особистості, яка тільки починає формуватися. На по­ведінці позначається також міра задоволення означених потреб: негативні соціальні емоції, які переживає дити­на в різних життєвих ситуаціях, можуть зумовлюватися саме неприйняттям та відчуженістю з боку найближчого оточення.

Створювати сприятливу соціальну ситуацію розвитку

Найкращий спосіб передачі дітям норм гуманної по­ведінки — створення сприятливої соціальної ситуації розвитку. Для соціально-емоційного благополуччя в плані успішності взаємодії з оточенням як у нових ситу­аціях, так і в звичних обставинах важливу роль відіграє впевненість у собі та інших людях, яка, по суті, є показ­ником особистісних можливостей дитини. Дитина тоді впевнена, коли відчуває підтримку, коли вона не бо­їться, що її не зрозуміють і покарають. Звісно, таке ставлення формується частіше в дітей з позитивним емо­ційним досвідом взаємодії з оточенням. У процесі спіл­кування з однолітками та дорослими, особливо з близь­кими людьми, у дітей формуються емоційні установки стосовно себе й оточення. Стійкі емоційні установки набувають функції внутрішньої оцінки, своєрідної приз­ми, крізь яку сприймається ситуація, подія, інша людина.

У ситуаціях емоційного дискомфорту дитина, як пра­вило, не усвідомлено вибирає якийсь зі способів психо­логічного самозахисту — активного чи пасивного харак­теру. Агресивно поводячись або перебуваючи в депресивному стані, діти намагаються таким чином про­жити конкретну ситуацію, протистояти емоційному не­гативізму, який виникає в процесі взаємодії з оточенням та спотворює духовний зв’язок дитини зі світом.

У таких ситуаціях функціональне призначення педа­гога як духовного наставника в пошуках особистісно прийнятних і соціально прийнятих способів взаємодії дитини із соціумом зростає. Психологічні дослідження ІД. Беха, О. В. Запорожця, О. Л.Кононко, В. К. Котирло переконливо довели, що важливим чинником фор­мування гармонійних взаємин дитини і дорослого є зміст спілкування. Відповідність змісту спілкування рівню пот­реб дитини веде до виникнення в неї довіри та приязні до дорослого, а невідповідність (випередження або від­ставання) знижує рівень прихильності. Тому зрозуміло, що постійна перебудова дорослим свого спілкування з дитиною дає змогу зберегти між ними гармонійні стосун­ки, подолати дитячі “кризи”. Дорослому належить про­відна роль у розвитку самої потреби в спілкуванні, він організує взаємодію з дитиною у “зоні найближ­чого розвитку”, забезпечуючи реалізацію її потен­ційних можливостей. Це вимагає від вихователя гума­ністичного світогляду, опанування відповідних педагогічних технологій, творчого підходу до дітей, ура­хування їхніх індивідуальних особливостей. ■