Методична скарбничка

rainbow

КОСУЛЬТАЦІЇ ДЛЯ ПЕДАГОГІВ

 

Формування еколого-валеологічного світорозуміння

 

В екологічному вихованні особливе місце посідають радісні емоції, відчуття волі на лоні природи, задоволення від активності у взаємодії з навколишнім середовищем, можливість самовираження через конкретні дії дослідницького змісту.

Тому ми у своїй роботі використовуємо такі прийоми, за допомогою яких спілкування дітей з природою залишило б у їхній пам’яті глибокій слід, позитивно впливало б на почуття і свідомість. Природа при цьому повинна відкритись перед дитиною не лише як роздільне ціле, жива лабораторія, де можна спостерігати і вивчати життя її мешканців, а й школа, в якій можна успішно оволодіти елементарними правилами поведінки, навичками розумного використання природи, примноження і охорони її багатств.

До складу екологічного виховання включаються завдання, спрямовані на всебічний розвиток дитини. Сьогодні ми звертаємо увагу на необхідності колективного підходу до виховної роботи з дітьми, тобто завдання природничого змісту необхідно вирішувати у єдності з вихованням у дітей почуття патріота і громадянина. Активно розробляються системи дошкільних знань про захисні пристосування тварин; вивчаються можливості засвоєння дітьми знань про сезонні зміни в житті рослин тощо. В роботі використовуємо такі ігри: «Птах вдячності», «Світ природи», «Наші вірні друзі», «Чим пишаються квіти», «Добрий дощ», «Квітка доброти», «Гостинні квіти», «Красиві руки та очі», «Чуйний колобок», «Сонячні подарунки», «Хто світить людям», «Квітка примирення».

Формування творчої активності у нашому дошкільному навчальному закладі і є одним з найсуттєвіших завдань, які поставленні суспільством перед народною освітою.

Основи екологічного виховання особливо інтенсивно формуються в процесі трудової діяльності. Наприклад, під час ручної праці з виготовлення іграшок з природного та вторинного матеріалу діти не лише збагачують, зміцнюють уміння і навички, оволодівають елементарними трудовими операціями, а й поглиблюють свої знання про властивості природного матеріалу (жолудів, шишок, насіння), про їх значення в житті людини, дізнаються про їх необхідність у раціоні тварин і птахів, які харчуються дарами лісу восени і взимку. Діти усвідомлюють, як важливо зберігати їх.

Дошкільний вік – найважливіший етап у становленні екологічного світогляду людини, що передбачає створення передумов гуманної взаємодії з природним довкіллям. Зміст навчально-виховної роботи в цьому напрямі полягає у розкритті перед дітьми багатогранності природи. Здійснюючи екологічне виховання дітей, ми поставили перед собою такі завдання:

  • Розвивати естетичне відчуття світу дітьми;
  • Формувати у дітей культуру поведінки у довкіллі;
  • Стимулювати допитливість та зацікавленість у пізнанні природи;
  • Виховувати любов до природи, бажання піклуватися про неї, негативне ставлення до її знищення;
  • Розвивати у дітей уявлення про взаємозв’язок у природі.

Насамперед ми використовуємо «екологічну стежину», яка є обов’язковим елементом еколого-розвивального предметного середовища дошкільнят.

На території нашого садка є такі зупинки: зупинка «Черемшинка», зупинка «Куточок незайманої природи, зупинка «Яблунева», зупинка «Кленова», зупинка «Каштан та липка, зупинка «Горобинка». Кількість зупинок змінюються в міру появи цікавих і захоплюючих рослин, птахів, тварин.

Разом з дітьми був вибраний казковий персонаж, господар стежки - Лісовичок і його помічники - Мудра Сова і Сорока-білобока. Мудра Сова розповідає дітям про сезонні змінив природі, знайомить вихованців з особливостями живих і неживих природних об'єктів, задавала дітям питання. Сорока-білобока приносить на своєму хвості екологічні новини - про погоду, про лісових жителів, про події на екологічній стежці. Внесення елементів казки, допомагає залучати і зберігати увагу дітей, дозволяє зробити заняття захоплюючим.

У тематику екологічних занять ми включаємо такі проблеми: боротьба із забрудненням води, повітря, ґрунту; правила поведінки в природі; подорож краплинки води; квіти-барометри, квіти-годинники; промені сонця грають у краплинках роси; взаємозв’язок тварин, птахів з природою; охорона рідкісних видів рослин і тварин.

Одними з найпоширеніших і доступних для дітей засобів, що спонукають їх до пізнання, є проблемні запитання, які стимулюють розвиток продуктивного мислення шляхом розв’язання завдань, поставлених проблем і дають новий пізнавальний результат. Проблемні запитання ми використовуємо на всіх заняттях для зворотнього зв’язку між новими і попередньо засвоєними знаннями. Наприклад: якій сніг швидше тане – чистий чи брудний? Де влаштовують собі гнізда шпаки, для яких не вистачає шпаківень?

Створюючи проблемні ситуації, ми стимулюємо допитливість дітей, спонукаючи їх до практичного пошуку відповіді, осмислення причинних зв’язків та залежностей. Разом з тим вчимо дітей обґрунтовувати свої судження, висловлені припущення, підводимо їх до самостійних висновків, використовуючи прийоми порівняння, зіставлення нових знань з уже наявними. Діти повинні подумати, згадати, порівняти. Наприклад: сніг буває вологий, сипкий, промерзлий, ніжний, як іній. Чому сніг здається нам то сірувато-димчастим, то іскристим, то синювато-срібним. І лише після роздумів, спостережень, аналізів можуть перевірити свої відповіді.

В роботі з дітьми використовуємо мовно – логічні завдання , розповіді, загадки про природу. Відповіді на які діти дають лише тоді, коли чітко усвідомлять зв’язки і закономірності в природі. За допомогою мовних завдань ставимо дитину в ситуацію, коли вона змушена застосовувати різні прийоми: порівняння, аналіз. Це активізує самостійність, вміння знаходити шляхи розв’язання завдань, робити висновки. Логічні завдання використовуємо для закріплення набутих знань, для підготовки дітей до сприймання нового матеріалу, складнішого за змістом, для розвитку дотепності. Наприклад: прийшла я до знайомого садівника в гості. Він повів мене у сад. Весна надворі, сонечко пригріває, а дерева, наче снігом вкриті . Білі – білі стоять. Хто здогадався, в який сад ми прийшли? Чому дерева були білі?

Екологічне виховання дошкільнят ставить за мету не тільки здобуття ними певних знань. Одне з його основних завдань – збудити у дітей емоційний відгук на різноманітні явища та об’єкти природи, зародити в них бажання милуватися і насолоджуватися нею.

Формувати екологічну Культуру особистості означає формування екологічної сфери, розвиток естетичного чуття та любов до природи, що є основою екологічного виховання дошкільників.

Активним засобом формування екологічної культури особистості є пошуково-дослідницька діяльність дітей, структурними компонентами якої є: спостереження, поетапне фіксування результатів, зіставлення результатів дослідного і контрольного матеріалу за допомогою різних методів і прийомів.

Готуючись до пошуково-дослідницької діяльності, насамперед, виявляємо обсяг знань дітей про певні природні явища. Питання «Як ви гадаєте, яка з повітряних кульок важча: та, що наповнена повітрям, чи порожня?» або «Де швидше замерзне вода: в пляшці, у снігу, чи на поверхні снігу?», дають дітям можливість висунути свої припущення. Потім переходимо до досліду та підтверджуємо або змінюємо висловлену раніше версію.
Залучення дітей до проведення дослідів має дуже велике значення для розвитку їхньої спостережливості і допитливості, виховання у них правильного і активного ставлення до об’єктів і явищ природи.

За допомогою елементарних дослідів можна показати дітям такі явища неживої природи як замерзання води, утворення райдуги, утворення хвилі, перетворення снігу й льоду на воду. Через досліди діти усвідомлюють значення чистої води, чистого повітря для всього живого на землі ,вчаться берегти воду, очищати її.

Важливе місце в роботі з дітьми з екологічного виховання посідає праця у кімнаті природи. Під час праці діти отримують конкретні знання про те, які зв’язки існують між розвитком рослин і доглядом за ними.
Праця в кімнаті природи полягає у догляді за рослинами, птахами, рибками. Діти вчаться поливати рослини, розпушувати землю, витирати пил на листках, обприскувати вазони, сіяти овес, салат для пташок, пересаджувати й перевалювати вазони, розмножувати кімнатні рослини різними способами (листками, черенками, стеблом, живцем, поділом кореня, насінням).

Під час пересаджування кімнатних рослин діти знайомлять з властивостями ґрунту, піску. Вони вміють користуватися інвентарем для праці, знають правила безпеки та культуру праці. Трудова діяльність привчає дітей якісно виконувати свою роботу, доводити її до кінця, бачити результат свого труда; допомагати товаришу; виховує любов до природи, бажання примножити її.
Діти спостерігають за ростом рослин, фіксують ці спостереження у щоденнику. Розпушування землі супроводжуємо словами:

В руки палички беремо
Землю рихлити почнемо.
І розпушуємо грунт –
Потрібен кисень тут.
Щоб ним дихати могли
І маленькі корінці.
Та працюємо обережно,
Не пошкоджуючи їх.

Поливання супроводжуємо такими словами:
І чистенькою водою
Напуваємо рослини,
Бо водичку люблять всі,
І як мовиться в народі:
«Без води – не туди, ані сюди».

Для повноцінного екологічного виховання необхідний тісний зв’язок з батьками. Ми використовуємо такі форми роботи як: консультації, анкетування, екологічні акції, бесіди. В батьківські куточки розробляємо рекомендації щодо спостережень в природі у різні пори року.

Значну роль в екологічному вихованні дітей відіграють екологічні акції. В зимовий період проводимо акцію «Підгодуємо птахів». Разом з дітьми, батьками виготовляємо годівнички, підгодовуємо птахів. Це дає дітям можливість ближче поспостерігати за пташками, виховує турботу про них. За збереження ялинки напередодні новорічних свят виступаємо разом з батьками з акцією «Збережемо ялинку». Діти складають казки на тему: «Про що думають ялинки напередодні новорічних свят». Весною, коли повертаються птахи з теплих країв, ми їх зустрічаємо: розвішуємо шпаківні, проводимо свято «Приліт птахів».

У роботі з дітьми використовуємо художні твори В.О.Сухомлинського, за допомогою яких виховуємо любов до рідного краю, рідної природи.

Вмійте любити природу
В полі, в лісі над яром.
Квіти, дерева, і цвіту
Трави не вирви задаром.
Оберігайте усюди
Шлях і стежину у гаї.
Все то окрасою буде
Нашого рідного краю.
Сонечко рано встає,
День промінцями засвітить.
Все, що навколо – твоє,
Це слід берегти і любити.
Пильно навколо дивись!
Оберігай кожну гілку!
Пісні у пташки учись,
А працьовитості – в бджілки!

Знайти себе – це вміти себе берегти. Причому, коли не навчитися цього з дитинства, можна втратити найдорожче – здоров’я, а з ним – працездатність, оптимізм, радість, відчуття повноцінного життя.
Щоб формувати здоров’я, треба чітко знати, як воно закладається, зберігається та руйнується, що охоплює це поняття.

Потік думок та рекомендацій безмірний і дуже часто безрезультатний, тому що крім думок потрібні реальні дії, щоденна праця батьків, дітей і вихователів, спрямована на зміцнення здоров’я. Людина може бути щасливою лише тоді, коли вона здорова.

Тому виникає запитання: а чи не краще було б починати цю клопітну роботу з раннього віку, щоб виховувати зі здорової дитини здорову людину, в якій закладені головні природні інстинкти – самозбереження та продовження роду, збереження довкілля, творення краси на землі власними руками. І, доки людина дихає , вона живе за цими інстинктами. Здоров’я – це найважливіша цінність не лише окремої людини, а й усього суспільства. В Україні спостерігається скорочення середньої тривалості життя , тому валеологія як наука та навчальний предмет, стає важливим інтегративним курсом в усіх ланках освіти. А першою такою ланкою, як відомо, є дошкільне виховання.

Щодо форм роботи, які ми проводимо в групці, то вони різноманітні: бесіди («Був собі я», «Пташка маленька, а й та серце має», «Здорові зубки»); ігри («Квітка здоров’я», «Потяг чарівних пігулок», «Чуйні мамині руки», «Тепле сердечко»); розваги («Подорож до країни здоров’я», «Королівство чистоти», «Народна платформа здоров’я», «Мудрий Мийдодір»);ігрові ситуації, уроки здоров’я, дидактичні ігри, драматизації, читання художньої літератури, проблемні ситуації.

Усі ці напрями роботи надають можливості здійснювати валеологічне виховання в цікавій та доступній формі як на заняттях, так і в повсякденному житті. Проводячи спеціальні заняття, підходимо комплексно, використовуємо різні ефективні засоби: музичні, образотворчі, хореографічні, фізкультурні, технічні. Заняття з природи доцільно пов’язувати з відомостями про рослинний і тваринний світ. Даємо знання про рослинне харчування (вегетаріанське), корисні для здоров’я овочі і фрукти. На математиці в процесі лічби розповідаємо дітям про користь розумової діяльності дляздоров’я. На заняттях з розвитку мовлення поповнюємо знання дітей про етноздоров’я (національна їжа, система оздоровленнязапорізьких козаків).

Це дужі цінні джерела національного здоров’я. Засвоєні дітьми на заняттях знання з валеології поглиблюються, удосконалюються в повсякденному житті: на прогулянках, у різних видах самостійної рухової і художньої діяльності, у творчих театралізованих сюжетно - рольових іграх. З деякою інформацією слід ознайомлювати дітей тільки в повсякденному житті: отруйні рослини, правила поведінки на вулиці, в транспорті.

У дошкільному віці дуже важливо розвинути інтерес дітей до фізичної культури, до спорту, адже то одна з передумов доброго здоров’я. Для дітей необхідно створити такі умови та ситуації, за яких мотиви рухової активності розвивалися б природно, з урахуванням уже набутого рухового досвіду, індивідуальних рис характеру.

Діти нашого садочка дуже люблять фізкультуру, прогулянки, рухливі ігри. Ось, наприклад, на прогулянці вихователі дають дітям завдання на творче відображення та самостійне створення окремих рухів (пробіжіть «як легенький вітерець», «як ураган», «як сонячні промінці», що по весні поспішають до перших квітів, «як листочок, що жене вітер восени»). Діти спочатку повторювали рухи один одного, вигадували дії самі, а згодом варіантність розширювалась. Використовуємо прийоми перевтілення «стань схожим на вітер, хмаринку», «ким ти хочеш себе уявити».

На заняттях також використовуємо психогімнастику. Між тілом та психікою людини існують досить складні взаємозв’язки. Враховуючи це, рухові вправи можна використовувати не тільки для фізичного вдосконалення, а й для розвитку пам’яті, волі, уяви, вміння зосереджувати увагу. Вправи з психогімнастики супроводжуються текстами, що допомагають перевтілитися в той чи інший образ.

Одним з ключових питань здоров’я дітей, та їх оздоровлення є загартування. В садку регулярно проводиться провітрювання кімнат, сталий режим прогулянок, гігієнічні процедури . Щоденно виконується дітьми гімнастика пробудження, комплекси дихальної гімнастики (статичні, динамічні вправи, вправи зі зміною структури дихального циклу з продовженим видихом, з вимовленням звуків на видиху) профілактика гострих респіраторних захворювань за допомогою точкового масажу, масаж обличчя для поліпшення носового дихання.

Щоб людина мала змогу піклуватися про своє здоров’я, про фізичний розвиток, вона повинна свідомо ставитися до життя як найважливішого дарунку природи, а також розуміти пріоритет здоров’я та здорового способу життя

 

ПРАВОВЕ ВИХОВННЯ ДОШКІЛЬНЯТ

Право - це сукупність встановлюваних і охоронюваних державною владою норм і правил, що регулюють відносини людей у суспільстві.

Правова культура включає в себе безпосередні дії людини, її поведінку в різних, часто непередбачених, життєвих ситуаціях. Вона передбачає вміння і готовність особистості вирішувати свої життєві проблеми, жити серед людей, спілкуватися з ними, орієнтуючись на морально-правові норми. Дошкільнята тільки починають освоювати ази морально-правової культури. Ознайомлення з правами носить пропедевтичний характер і готує дитину до засвоєння демократичних цінностей і прав людини в подальшому. Дітям-дошкільнят доступні лише самі загальні уявлення про свої права і свободи, закріплених у міжнародних та державних документах, а також способи їх реалізації в різних життєвих ситуаціях. Це ставить перед педагогами дошкільних установ такі завдання: - Допомогти дитині зрозуміти і осмислити свої елементарні права; - Формувати почуття самоповаги, поваги до власних прав і прав інших людей; - Розвивати прагнення дитини реалізовувати свої права, не порушуючи прав оточуючих його людей. Вирішенню цих завдань сприяє правове виховання і навчання правам людини. Перш ніж познайомити дитину з правами, його треба підвести до усвідомлення себе як особистості, повноцінного члена суспільства, розуміння своєї індивідуальності та людської гідності. Правове виховання дошкільника починається з виховання у нього почуття власної гідності, поваги до самого себе. Тільки поважає самого себе і свої права людина здатна по-справжньому поважати інших людей та їх права. Тому в дошкільному закладі і сім'ї необхідно створити атмосферу визнання індивідуальності дитини, поваги його особистості, а самій дитині надати можливість реалізовувати свої людські права Він повинен володіти свободою вибору, проявляти активність, ініціативність, самостійність, мати можливість висловлювати власну думку, проявляти шанобливе ставлення до думки інших, вміти надавати допомогу і приймати її. Без цього не можуть розвиватися такі необхідні кожній людині громадянські якості, як активність, самостійність, рішучість, відповідальність. Виховання в дусі прав людини спрямоване на формування у дитини почуття справедливості, загальної рівності прав і можливостей. Тому неприпустимі несправедливість, заходи впливу, принижающие людську гідність дітей, порушують їх право бути коханими, рівними серед інших. Правова освіта дошкільнят передбачає ознайомлення юних громадян з конкретними і зрозумілими їм правами.

Дітям доступні такі чотири групи прав:

1. Права на гідне існуванняі, виживання, що включає право на життя і здоров'я, житло, їжу, ім'я, родину, турботу батьків, громадянство.

2. Права на розвиток, освіту, відпочинок і дозвілля.

3. Права на захист від приниження, насильства та експлуатації, а також особливі права дітей-інвалідів та сиріт.

4. Права на свободу слова, думки та діяльності.

Знайомство дітей з їхніми правами доцільно здійснювати в двох напрямах: "Я мої права", "Я і права інших людей". Це сприяє розумінню таких простих і водночас складних істин, як: "Мої права - це мої можливості, мої свободи", "Мої права закінчуються там, де починаються права іншої людини". Правове виховання та навчання дитини гармонійно поєднується з його громадянським, моральним, трудовим і валеологічним вихованням, а також тісно взаємопов'язано з основними розділами базисної програми "Пралеска". Елементарні правові знання включаються до загального і необхідний дітям комплекс знань про життя. Вони є доповненням до знань про навколишній світ, соціальної дійсності. Виховання громадянина, що бере активну участь в житті суспільства, передбачає знайомство з правом на освіту, придбання професії за своїм вибором, правом на працю.

Ознайомлення з правами людини сприяє моральному становленню особистості дитини, формування етичних уявлень, гуманних почуттів і взаємовідносин, допомагає прищепити повагу до себе і іншим людям. Знайомлячись з правами, діти вчаться зважати на думку та інтересами інших людей (право на власну думку), захищати слабких (право на особливий захист), справедливо вирішувати виникаючі суперечки і конфлікти, адекватно оцінювати свої дії і вчинки.

Збереження і зміцнення здоров'я кожної дитини - одне з найважливіших завдань дошкільного закладу. У процесі ознайомлення з правами діти дізнаються про відповідальність за своє здоров'я, необхідності його берегти і зміцнювати, освоювати способи оздоровлення і безпечної поведінки. Необхідно також пам'ятати, що формування почав морально-правової культури у дітей багато в чому залежить від загальної соціально-правової ситуації, рівня правової культури педагогів та батьків, а також ефективності засобів та методів первісної правової освіти.

  

Правове виховання


Проблема прав дитини, турбота про її життя, розвиток, освіту та виховання на сьогодні має планетарне значення. Свідченням цьому є прийняття міжнародним співтовариством документів, у яких проголошена пріоритетність прав дітей у суспільстві.

На законодавчому рівні інтереси дітей захищають міжнародні та національні програми й закони. Дитячим фондом ООН-ЮНІСЕФ, що здійснює міжнародний захист прав дитини, розроблені такі документи:

        Декларація про права дитини (1959 р.);Декларація прав дитини є першим міжнародним документом, у якому увага батьків, а також різноманітних організацій, органів місцевої влади і національних урядів привертається до визнання і дотримання прав дітей шляхом законодавчих та інших заходів. Основна теза Декларації: «Людство зобов'язане давати дитині краще, що воно має». У цьому документі проголошуються права дітей: на ім'я, громадянство, любов, розуміння, матеріальне забезпечення, соціальний захист та надання можливості отримувати освіту і розвиватися фізично, розумово, морально і духовно в умовах свободи та гідності.

      Конвенція ООН про права дитини (1989 р.);

У Конвенції ООН про права дитини дитина вперше розглядається не тільки як об'єкт, що вимагає спеціального захисту, але і як суб'єкт права, який має всі права, що є в людини. Цей документ закликає дорослих будувати свої взаємини з дітьми на морально-правових нормах, в основі яких лежить справжній гуманізм і демократизм, повага і дбайливе ставлення до особистості дитини, її думки, поглядів. Одночасно Конвенція стверджує необхідність формування в підростаючого покоління усвідомленого розуміння законів і прав інших людей, шанобливого ставлення до них.

Положення Конвенції зводяться до чотирьох основних вимог, які повинні забезпечити права дітей: виживання, розвиток, захист і забезпечення активної участі в житті суспільства. Основна ідея Конвенції – єдність прав і обов'язків. Конвенція пов'язує права дитини з правами та обов'язками батьків та інших осіб, які несуть відповідальність за життя дітей, їх розвиток і захист, надає право приймати рішення.

    Всесвітня декларація про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей (1990 р.).

 Україна підтримує виконання цих законів, а також прийняла національні законодавчі акти:

  • Конституція України;
  • Закон України «Про освіту»;
  • Закон України «Про дошкільну освіту»;
  • Закон України «Про попередження насильства в сім’ї»;
  • Закон України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей»;
  • Закон України «Про охорону дитинства».

 Охороняє інтереси дитинства й Сімейний кодекс України, що регулює особисті відносини батьків і дітей та сприяє формуванню дитини як особистості.

 Основне завдання України як цивілізованої держави полягає в захисті соціальних інтересів, прав і свобод своїх громадян, що є основою правової свідомості особистості. Права людини є пріоритетними стосовно суспільних та державних інтересів. Наша держава дотримується положень про права дитини, викладених в Декларації про права дитини та Конвенції про права дитини. 

   За Конвенцією дитина має такі права:

Ст.9. Діти мають право на виховання в сімейному оточенні або бути на утриманні тих, хто забезпечить їм найкращий догляд.

Ст.24 (2 с.) Діти мають право на достатнє харчування і достатню кількість чистої води.

Ст.26, 27. Діти мають право на прийнятний рівень життя.

Ст.24. Діти мають право на медичний догляд.

Ст.23. Діти-інваліди мають право на особливе піклування і навчання.

Ст.31. Діти мають право на відпочинок.

Ст.28 (1 а). Діти мають право на безоплатну освіту.

Ст. 19. Діти мають право на безпечні умови життя, право не піддаватися жорстокому або недбалому поводженню.

Ст.32. Діти не повинні використовуватися як дешева робоча сила.

Ст. ЗО. Діти мають право говорити рідною мовою, сповідувати свою релігію, дотримуватися традицій своєї культури.

Ст.12, 13, 15. Діти мають право висловлювати свою думку.

 Основним виконавцем Конвенції про права дитини є держава. Вона вирішує питання правового та соціального захисту дітей, дбає про зменшення негативного впливу довкілля на стан дитячого здоров'я, розвиває мережу медичних та оздоровчо-профілактичних закладів, забезпечує планомірний розвиток системи освіти.

 Другий виконавець - родина. Лише родина є природним середовищем для фізичного, психічного, соціального і духовного розвитку дитини, для її матеріального забезпечення. Саме родина виступає для неї основним джерелом матеріальної та емоційної підтримки, психологічного захисту, засобом збереження і передачі національно-культурних і загальнолюдських цінностей.

 Третій основний виконавець - це суспільство, яке має забезпечити дітям повноправну участь у всіх сферах діяльності, що їх стосується. Зусилля суспільства мають бути спрямовані на створення розвиненої системи патронажу сім'ї трудовими колективами та громадськими організаціями, що сприятиме наданню адресної допомоги дітям з "важких", неповних сімей. Державна політика щодо дітей значною мірою реалізується в освітній галузі. Саме в освіті зосереджено найбільший потенціал для становлення особистості, а тому насамперед від освітян залежить, яким буде наше суспільство сьогодні і за

             Діти мають виховуватися не для теперішнього,а для   майбутнього,можливо кращого стану роду людського(І Кант)

                                                                                                                                                                                  

 Любов й ненці, як дитина в честі 

  Як відомо, першими вихователями дитини є батьки. Від того, як вони ставляться до своєї дитини, чого нав­чають і як виховують, залежить, наскільки гармонійним буде розвиток її та й ефективність суспільного вихован­ня. Про нерозривність зв'язків поколінь у сімейному ко­лі, вплив родинних звичаїв, життєвого досвіду на дитину влучно та образно говориться в народних прислів'ях і приказках: "Так батьки жили, так і нам треба", "І мій батько такий був. І я в нього вдався". „3 матері наро­дивсь, "Які сам , такі й сини, "Яблучко од яблуньки не відкотиться, а хоч відкотиться, то хвостиком обернеть­ся. "Яка неня, така й доня, ''Яких сотворили, таких і майте", "Ниточка веде до клубочкам.

Щодо того, коли слід починати виховання дитини, в народній педагогіці були цілком певні погляди: "Тоді учи, як упоперек на лавці лежить, а як подовж ляже, то тоді вже не навчиш", "Коли дитину не навчили в пе­люшках, то не навчите в подушках”. Про гарне вихован­ня дітей кажуть так: "Викохав дитину в добру годину", "Любо й неньці, як дитина в честі", "Батьків син", "Як ластівка з ластів'ятами, "За цю науку цілуйте батька й матір у руку". Важливою складовою родинного життя є мовленнєве спілкування батьків з дітьми та поміж собою; народна мудрість наголошує навиховній силі слова у таких влучних народних виразах: "Як батько кри­чить, то син гарчить, а як батько лається, то син кусаєть­ся". "Не вчи дитину штурханцями, а хорошими слівця­ми", "Добрі діти доброго слова послухають, а лихі й дрючка не бояться, "Вола в'яжуть мотузком, а людину —словами". Вправляння і привчання у родинному вихо­ванні посідають значне місце, а серед них, у свою чер­гу, найчастіше використовуютьсяпоказ, тренування, на­гадування, прохання, побажання, заохочення, орієнтація на суспільну думку, очікувану радість, на­станови, застереження, заборони.

Різноманітні мовленнєві форми гнучко поєднуються з іншими засобами. Так, для заохочення використовуєть­ся схвалення вчинку, подяка, нагорода, ласкавий погляд, усмішка. Особливо наголошується на необхідностівмі­лого використання мовленнєвих впливів, адже вихо­ванню шкодять не тільки негативні звертання, бо ж "Як часто називатимеш людину свинею, то вона й зарох­кає", а й недоречне захвалювання: "Перехвалене—як пересолене".

Ввічливість дорожча за частування... 

Дуже важливо уважно ставитися до дитячих запитань доброзичливо, доступно відповідати на них, спонукати малюка до самостійного пошуку ("Дітям не відповіда­ти — розуму не мати", "Хто людей питає, той і розум має").

Основа українського родинного спілкування —мов­леннєвий етикет. Уміння говорити, розповідати за на­родними уявленнями починається зуміння слухати: "Бу­деш добрим слухачем, будеш добрим оповідачем".

"Умієш говорити, навчись слухати”, Про те, що українці цінують у спілкуванні ввічливість, привітність, доброзичливість, свідчать такі прислів'я: "Ввічливих та лагід­них скрізь шанують, "Слова щирого вітання дорожчі за частування". Слово ввічливий в українській мові має давню історію. Щоб під час зустрічей, переговорів показати своє мирне ставлення, відсутність ворожості, люди мали дивитись у вічі один одному. Отже, первин­не значення слова ввічливий — той, хто дивиться у вічі. Згодом слово ввічливий стали вживати щодо людини, яка дотримується певних правил, уважна, привітна.

Дбали українці і про те, як говорити: "Мила моя розмова!"— казали вони. — "Красна мова знаходить добрі слова". Як горох розсипає” (гарно говорить), і про доречність розмови — "Я про цибулю, а він про часник". Українці вважали недоречною як беззмістовну роз­мову ("Красно говорить, а слухати нічого", „Що й казати, як слухати нічого", "Наказав, аж з коробку буде”), так і невиправдану мовчазність. Про це є також чимало приказок і прислів'їв: "Німа, як риба". "Гай, гай! Заговорив".

Українці вірили в силу добрих і лихих слів і казали про це так: "Вода все сполоще, лише злого слова ніко­ли”, "Рана загоїться, а лихе слово — ні". Традиційно вжи­вали чимало побажань при вітанні, запрошенні до сто­лу: "Їжте на здоров'я", "Смачного", перед виконанням будь-якої роботи: "Щоб легко почалося і вдало скінчи­лося". Гарною традицією українського мовленнєвого ети­кету є при вітанні, віншуванні побажання усіляких га­раздів, здоров'я, добробуту: "Будь здорова, як риба, гожа, як вода, весела, як весна, робоча, як бджола, ба­гата, як земля свята”.

Основою народного етикету є повага до громадсь­кої думки. "Не можна". "Що люди скажуть". "Не сміши людей"— ось правила, якими керувались у поведінці й спілкуванні.

Українська дитина ще змалку вміла вітатися, проща­тися. За народним звичаєм дитя вже з року починали вчити "давати чолом", вітаючись із старшими. В укра­їнському селі традиційно вітались як зі знайомими, так і з незнайомими людьми. Першими мали вітатися молод­ші зі старшими. Дітей привчали розмовляти спокійно та лагідно, чемно вислуховувати дорослих, ввічливо звер­татися із проханнями.

Доброзичливість та ввічливість у спілкуванні переда­валися через різноманітні словесні вітання, які в укра­їнському мовленнєвому етикеті є традиційно поба­жаннями добра, здоров'я, виражають приязнь, лагідне ставлення до співрозмовника; доброго дня, доброго здоров'я, добридень, здорові були, доброго вечора у вашій хаті, здоровенькі були, бувайте здо­рові, добраніч. Якщо й сучасні діти частіше чутимуть від батьків та вихователів привітальні звертання, це сприя­тиме вихованню в них приязного ставлення до людей збагаченню їхнього словника. Це ж стосується і слів ввічливості. Практика живого спілкування українців ви­робила їх чимало: вибачте мені, пробачте мені, даруйте, дякую, перепрошую, будь ласка, будьте лас­каві, прошу, уклінно прошу. Основна вимога мовлен­нєвого етикету — ввічливість, уважність, пристойність співрозмовників.

Батечку мій любий, матусю рідненька... 

Українська дитина за традицією шанобливо звертала­ся до своїх батьків, родичів на Ви. Скажімо так: "Мамо, купіть мені, будь ласка, книжку", "Тату, давайте поїдемо до міста". "Бабусю, Ви казали...". Звертання до батьків були лагідними, пестливими, виражали дитячу любов і шану: "Батечку мій любий", "Матусю рідненька!". Існу­вало ласкаво-шанобливе звертання до кожного чле­на родини: матінко, нене, татку, няню, бабусю, дідусю. Глибока повага до батьків виявлялася не тільки у формі звертання, а й в особливому шанобливому про­мовлянні слів "батько" і "мати". Щоб дитина лагідно звер­талася до своїх батьків, вона обов'язково має сама чути такі слова. Молодих батьків можна познайомити із влас­ній українській мові пестливими звертаннями до дітей: донечко, малятко, серденько, голубонько, пташенятко. Українська мова щедро задовольняє по­требу кожної дитини у пестливому звертанні на ім'я. На­приклад: Галинка, Ганнуся, Галонька; Іванко, Івась, Івасик; Катеринка, Катруня, Катруся.

Сучасні діти, особливо городяни, уже рідко коли звер­таються до своїх батьків на Ви. Відродити цю традицію можна спільними зусиллями педагогів і батьків. Спочат­ку діти мають дізнатися про звертання до батьків на Ви як про родинну традицію українців, що подекуди збе­реглася і в сучасних родинах. Педагог може запропону­вати батькам, членам родини вихованців, щоб вони роз­повіли, як у дитинстві і вже дорослими людьми завжди звертаються до своїх батьків, бабусь, дідусів на Ви. Нас­тупний крок — формування у сучасних дошкільнят по­треби шанобливо ставитися до своїх рідних. Звісно, це можливо лише при відповідному ставленні батьків.

Пошана до батьків виявлялась й у пошані до бать­ківського слова. І малі, й дорослі завжди поспішали за­ручитися добрим словом своїх батьків перед початком важливої справи, рушаючи в дорогу. Для цього діти звертались до батьків із проханням: "Тату, мамо! Благосло­віть у дорогу!”, а батьки відповідали: „Ми благословля­ємо, і хай Бог тебе благословить".

Ой ну, коте, коточок... 

Особливе місце в родинному спілкуванні відведено колисковій пісні ("Ой баю, мій баю", "Ану люлі, люлі", "Спало дитя, спати буде", "Питається сон дрімоти", "Ле­ле, леле, лелесенько", "Ой ну, коте, коточок"). Колис­кові пісні належать до поезії пестування, звертання до дитини в них виражають любов і піклування матері: "Щоб зростало малятко, наше любе пташенятко, наша кві­тонька маленька, наша зіронька ясненька". Колискова пісня супроводжує колисання дитини в колисці чи на руках у матері, завдяки їй дитина не тільки добре заси­нає: між матір'ю і нею встановлюється тісний емоційний зв'язок. І ще вважалося, що дитина, якій не співали ко­лискових. виростає відлюдькуватою, нетовариською.

Спілкування батьків з дитиною забезпечує її нормаль­ний психічний розвиток, сприяє виникненню й задо­воленню людської потреби в спілкуванні. Приклад організації матір'ю такого спілкування під час догляду за дитиною знаходимо в пестушках, потішках, забавляиках, завдяки яким створювалась емоційно насичена атмосфера мовленнєвої взаємодії з дитиною. І справді, доглядаючи свою дитину, мати співала, приспі­вувала, примовляла, проказувала — "Як та ластівка з лас­тів'ятами". Пестушками супроводжуються перші рухи ди­тини, потішки є елементарними словесно-руховими іграми з пальчиками, ручками і ніжками дитини ("Ладки", "Сорока", "То горошок, то квасолька"). Забавлянки - пісеньки, маленькі казочки у віршах покликані роз­вивати мовленнєву активність маляти, створювати настрій, бажання діяти, спілкуватися. Взаємодія з дити­ною в них часто здійснюється через діалоги, що є спо­собом прилучення малюка до мовленнєвого спілкуван­ня: "Ходить гарбуз...", "Зайчику, зайчику". "Та продай, бабусю, бичка" Створена народним досвідом модель мовленнєвої взаємодії матері з дитиною запобігає виникненню явища госпіталізму, яке виникає за умо­ви дефіциту спілкування дорослого з дитиною Ви­користовуючи народні забавлянки, примовляння, суп­роводжуючи ними режимні процеси, в групі дитячого садка можна створювати розвивальне мовленнєве се­редовище, яке матиме виразні національні ознаки. Щоб підбадьорити дітей, скористаємося виразом "Хто хоче, той може", після денного сну прокажемо: "Потягушки, потягушки. На кісточки ростушки". Коли дітям час іти додому, можна сказати так: "Уже сонце котиться, нам додому хочеться". Сприйнятливість до вимог щодо чем­ної поведінки створимо, скориставшись жартівливою забавлянкою: "Мала білочка по ліщині скаче, білі горішки у торбинку мече. Плаксивим дітям дала по лушпинці, а чемним — те, що в серединці".

Фольклорні твори мають чітко виражену навчально-мовленнєву спрямованість. Так для закріплення правильної звуковимови можна використовувати потішки, віршики, насичені доступними дітям звуко-наслідуваннями: ґелґотанням гусей, кумканням жа­бок, співом солов'я. Наприклад: "Зажурився дідусьок, що має робити. Та й поїхав на базар курочку купити. А курочка тру-лю-лю, тепер я ся не журю. Зажурився ді-дусьок, що має робити, та й поїхав на базар качечку купити. А качечка: так-так-так. А курочка тру-лю-лю, тепер я ся не журю. Зажурився дідусьок, що має робити. Та й поїхав на базар песика купити. А песик гав-гав-гав. А качечка: так-так-так. А курочка тру-лю-лю, тепер я ся не журю. Зажурився дідусьок, що має робити. Та й пої­хав на базар баранчика купити. А баранчик бе-бе-бе А песик гав-гав-гав. А качечка так-так-так. А курочка тру-лю-лю, тепер я ся не журю”

Веселою грою зі звуками і вправлянням може стати для сучасних дітей наслідування звукосполучень, якими кличуть свійських тварин (свиней: цьо-цьо-цьо-цьо-цьог, коней: ксьов-ксьов-ксьов-ксьов-ксьов, рогату худобу: лосьо-лосьо-лосьо-лосьо-лосьо), птицю (качок: та-сі-нь-ка, та-сі-нь-ка, тась-тась-тась-тась курей: тю-тю-тю-тю-тю). Старшим дошкільнятам можна запропонувати пісеньки, які імітують спів пташок: ластівки ("Всім по сім, а мені всім"), синички ("Чорпіто. чорпіто! Скидай кожух, бо літо! Чорпіто, чорпіто! Скинь калоші, бо літо"), жай­воронка ("Буйний вітер віє. Рільник жито сіє. А жайворо­нок цвірінькує"), горобця ("Чий, чий ячмінь? Чий, чий? Їжмо, їжмо! То шевців"). Текст пісеньки треба проспіва­ти так, щоб її звучання уподібнилося співу тієї чи іншої пташки.

У словниковій роботі віршики, нескладні загадки використовують з метою зацікавлення дітей назва­ми предметів близького довкілля. Обов'язковими во­ни є під час ознайомлення дітей з предметами українсь­кого національного побуту. Народні загадки не тільки сприяють розумовому розвитку, але є і чудовими зразками образного мовлення, використан­ня синонімів ("Співає, заливається, як нази­вається?"), антонімів ("Вдень у небі гуляє, а ввечері на землю сідає"), образних порів­нянь. У малих фольклорних жанрах закладе­но значні можливості для формування гра­матичних умінь, засвоєння дітьми категорій відмінка, роду, числа. Та для закріплення кличної форми можна скориста­тися закличками зі звертаннями до явищ при­роди. сонечка, дощику, вітру, тварин, птахів ("Іди, іди, дощику...". "Вийди, вийди, сонеч­ко...", "Ой вітре, вітроньку...", "Ластівко, лас­тівко!", "Чорногузе, дядьку...", "Зозуле, зо­зуле, голубочко...", "Равле, равле...").

„Де гра — там радість” 

"Де гра — там радість"", —стверджує на­родна мудрість. Вона дає дитині відчуття єд­ності спочатку з дорослим, який взаємодіє з нею, а пізніше з гуртом дітей. Розрізняємо ігри, побудовані на взаємодії дорослого й дитини: "Летів горобейчик", "Летіла бджо­ла ", "Чуки-чуки...". дітей між собою — "Мир-миром", "Кіт Опанас", "Квочка", "Звідки ти?".

Різноманітність народних ігор дає змогу цілеспрямова­но використовувати їх для формування певних комуні­кативних умінь: підтримувати зоровий контакт з парт­нером. діяти згідно з проханнями, спонуканнями інших гравців, обирати з-поміж гравців партнера для продов­ження гри. Послідовність введення нових ігор зале­жить від складності запропонованої правилами гри мовленнєвої взаємодії між гравцями. Підготовчим ета­пом є ігри, в яких діти не виконують головну роль (її бере на себе вихователь), а всі перевтілюються в один образ. Наступний крок — ігри, в яких є головний пер­сонаж, а мовленнєва дія однакова для всіх гравців: "Па­нас", "Сірий Вовк", "Хитрий Лис". Складнішою комуні­кативною дією є вибір нового головного персонажа:

"Кізонька", "Пастушок", "Заєнько сіренький", "Перепіл­ка". Мовленнєва взаємодія між гравцями і головним персонажем ускладнюється в іграх, де передбаче­ний діалог: "Маринка", "Сірий кіт", "Вовк і лисичка".

Ще складнішими є ігри, в яких діалог відбувається між двома головними персонажами: "А продай, бабусю, бичка", "Як тебе звуть?", "Ми з тобою йшли?"

Добрі традиції не мають зникати 

Як бачимо, українська родина мала усталені правила родинного виховання та спілкування, досвід мовленнє­вого виховання дітей, який виявлявся у створенні колискових пісень, забавлянок, примовлянь, повчань, ігор. загадок, казок. Добрі традиції не мають зникати, тож саме від нас залежить, чи збережемо багатющий досвід народної етнопедагогіки. Як же маємо розвивати й ви­користовувати народний досвід виховання маленьких ді­тей? Назвемо основні напрямки цієї роботи:

• введення найжиттєздатніших народних звичаїв. традицій в освітній процес сучасного дошкільного на­вчального закладу;

• залучення сучасних батьків до вивчення і викориcтання у родинному спілкуванні кращих зразків мовленнєвої взаємодії з дітьми: українських колискових пісень, забавлянок, примовлянь, формул мовленнєвого етикету.

Звичайно, для такої роботи потрібна відповідна під­готовка вихователів. Вони мають бути обізнані з кра­щими зразками малих фольклорних жанрів, правила­ми українського мовленнєвого етикету, володіти способами їх використання у навчально-виховному процесі. Крім того, вихователі повинні залучати моло­дих батьків до вивчення й використання народного досвіду виховання дітей, до освітнього процесу до­шкільного навчального закладу через проведення нетрадиційних батьківських зборів, організацію обміну досвідом родинного виховання.

І нарешті, головне — стиль мовленнєвої взаємодії вихователя з дітьми має характеризуватися діалогіч­ною орієнтацією, пестливістю, доброзичливістю, яскравістю, образністю, мовленнєвою насиченістю предметно-практичної взаємодії з дітьми, тобто оз­наками мовлення, характерними для спілкування укра­їнської матері з дитиною. Використання народного дос­віду мовленнєвої взаємодії з дітьми надає професійним діям вихователя характерних національних особливостей, притаманних саме українському педагогу.

 

 

Вимоги до якості мовлення педагога дошкільного закладу

Дошкільний вік є сенситивним періодом мовленнєвого розвитку дитини, тому один з провідних напрямів діяльності вихователя дитячого садка — формування усного мовлення та навичок мовлен­нєвого спілкування, що спирається на володіння рідною літератур­ною мовою.

Одним з основних механізмів оволодіння дітьми рідною мовою .  є наслідування. У дослідженнях основоположників методики розвитку мовлення дітей дошкільного віку Елизавети Тихеєвої та Фелікса і  Сохіна наголошується, що діти вчаться говорити завдяки слуху та І  здатності наслідувати. Дошкільники говорять те, що чують, оскільки внутрішні механізми мовлення у дитини утворюються лише під впливом систематично організованого мовлення дорослих. Автор од­нієї з методик розвитку мовлення дошкільників Муза Алексєєва від­значає, що, наслідуючи дорослих, дитина переймає не лише всі тон­кощі вимови, слововживання, побудови фраз, але й ту недоскона­лість і помилки, які зустрічаються в їхньому мовленні.

Саме тому до мовлення педагога дошкільного закладу сьогодні ставляться високі вимоги, і проблема підвищення культури мовлен­ня вихователя розглядається у контексті підвищення якості дошкіль­ної освіти.

Якість мовленнєвого розвитку дошкільників залежить від якості мовлення педагогів і від мовленнєвого середовища, яке останні ство­рюють у дошкільному закладі. Видатні педагоги Єлизавета Тихеєва та Євгенія Фльоріна особливу увагу приділяли створенню у дитячо­му садку розвивального мовленнєвого середовища як чинника роз­витку мовлення дітей. На їхню думку, дошкільним працівникам не­обхідно ставити в обов'язок створювати таке середовище, в якому «мовлення дітей могло б розвиватися правильно і безперешкодно».

У сучасних дослідженнях проблем підвищення культури мов­лення педагога виділяють компоненти його професійного мовлення і вимоги до нього. До компонентів професійного мовлення педагога відносяться:

■   якість мовного оформлення мовлення;

■  ціннісно-особистісні установки пе­дагога;

■  комунікативна компетентність;

■  чіткий відбір інформації для ство­рення вислову;

■  орієнтація на процес безпосеред­ньої комунікації.

Серед вимог до мовлення педагога дошкільного закладу виділяють:

■  правильність — відповідність мов­лення мовним нормам. Педагогу не­обхідно знати і виконувати у спіл­куванні з дітьми основні норми рід­ної мови: орфоепічні норми (прави­ла літературної вимови), а також норми утворення і зміни слів;   

■  точність — відповідність змісту мовлення та інформації, яка лежить у його основі. Педагогу слід зверну­ти особливу увагу на семантичний (смисловий) аспект мовлення, що сприяє формуванню у дітей навичок точності слововживання;

■  логічність — вираження у смисло­вих зв'язках компонентів мовлення і відносин між частинами та компо­нентами думки. Педагогу слід врахо­вувати, що саме у дошкільному віці закладаються уявлення про струк­турні компоненти зв'язного висло­ву, формуються навички викорис­тання різних способів внутрішньо-текстових зв'язків;

■  чистота — відсутність у мовленні елементів, невластивих літературній мові. Усунення із активного мовлення не літературної лексики — одне із завдань мовленнєвого розвитку дітей дошкільного віку. Тому, зважаючи на те, що у цьому віці провідним механізмом мовленнєвого розвитку є наслі­дування, педагогу необхідно піклуватися про чистоту влас­ного мовлення: неприпустимо використовувати слова-паразити, діалектні, жаргонні слова;

■  виразність — особливість мовлення, що допомагає захо­плювати увагу і створювати атмосферу емоційного співпе­реживання. Виразність мовлення педагога є потужним за­собом впливу на дитину. Володіння педагогом різними засо­бами виразності мовлення (інтонація, темп мовлення, сила, висота голосу тощо) сприяє не лише формуванню довільно­сті виразності мовлення дитини, але й повнішому усвідом­ленню дитиною змісту мовлення дорослого, формуванню вміння виражати своє ставлення до предмета розмови;

■  багатство — уміння використовувати всі мовні одиниці з метою оптимального вираження інформації. Педагогу

слід враховувати, що в дошкільному віці формуються осно­ви лексичного запасу дитини, тому багатий лексикон само­го педагога сприяє не лише розширенню словарного запа­су дитини, але й допомагає сформувати у неї навички точ­ності слововживання, виразності й образності мовлення;

доцільність — вживання у мовленні одиниць, відповідних ситуації та умовам спілкування. Доцільність мовлення пе­дагога передбачає, насамперед, володіння відчуттям сти­лю. Урахування специфіки дошкільного віку націлює педа­гога на формування у дітей культури мовленнєвої поведін­ки (навичок спілкування, уміння користуватися різними формулами мовленнєвого етикету, орієнтуватися на ситуа­цію спілкування співбесідника т. ін.).

До цього переліку необхідно додати і правильне використання педагогом невербальних засобів спілкування, його уміння не лише говорити з дитиною, але й чути її.

Безумовно, знання педагогом дошкільного закладу зазначених  вимог, їх дотримання і постійне вдосконалення свого мовлення —це запорука успішності роботи з мовленнєвого розвитку дітей у до­шкільному закладі

 

Формування образного мовлення педагога

  Суть заявленої нами проблеми полягає у тому, що світогляд, мовленнєва культура вихователя до­шкільного навчального за­кладу, яка прищеплюється значною мірою під час на­вчання у вишах, а нада­лі шляхом самоосвіти та в системі методичної ро­боти, спрямована переду­сім на опанування літера­турних норм і не передба­чає увиразнення мовлен­ня фольклорними зразка­ми, прислів'ями, приказ­ками. Але ж формування

образного мовлення педагога, вміння з багатьох схожих чи однако­вих за значення висловів обирати той, який найбільш точно передає смисл, настрій, залежить від того, яким обсягом лексичних багатств рідної мови, зокрема її малими фольклорними формами володіє пе­дагог.

На жаль, у процесі професійної діяльності, спрямованої на розв'язання численних педагогічних завдань, педагоги недостатньо уваги приділяють підвищенню власної мовленнєвої культури, зокре­ма пізнанню національних духовних надбань культури свого народу і оволодінню лексичним багатством мови. Про наслідки такої непо­ваги до вдосконалення мовлення вихователів йшлося вище.

Ми вважаємо, що саме вихователь-методист може оптимально впливати на формування у педагогів і дітей здатності висловлюва­тися стисло і водночас образно, емоційно забарвлювати своє мов­лення українськими народними прислів'ями й приказками. Така ро­бота не потребує додаткового часу, якого і так не вистачає. Необхід­но у повсякденні:

■   відповідно мотивувати вихователів;

■   систематично та послідовно подавати інформацію про ви­ди та значення засобів образності рідної мови.

Використання рефлексії у роботі з педагогами

Коротко представимо досвід такої роботи зі студентами-заочниками — вихователями дошкільних закладів. Маючи намір до­помогти їм увиразнити своє мовлення фразеологізмами, прислів'ями, приказками, ми запропонували рефлексивну вправу: треба було за­мислитися над змістом наведеного вислову і прислухатися до тих по­чуттів, які він викликає, а також описати свої переживання. 

Потімпедагоги зачитували свої історії. Ми навіть не очікували, що ця робота викличе такі емоції, допоможе не лише розкрити багатство осо­бистого світу вихователя, творче сприйняття ним навколишнього світу, пробудити уяву, фантазію, але й спонукає використати свій життєвий досвід, активізувати чуттєве сприйняття і, найголовніше, підкаже, як розв'язати те чи те життєве питання.

Педагоги активно обговорювали тексти, складені під час вико­нання вправи, а також, ситуації, які вони описували, не лише на прак­тичних заняттях, але й на методичних семінарах у дошкільних на­вчальних закладах. Аналіз записаних текстів дав нам змогу зробити висновок, що їх цілком можливо застосовувати у роботі з дітьми для пояснення значення наведених народних висловів. З дозволу авторів наведемо деякі з цих творів, які найбільше зацікавили колег. Споді­ваємося, що вони стануть у пригоді вихователям-методистам під час розв'язання певних проблем, підштовхнуть їх до роздумів, допомо­жуть збагатити мовлення й уявлення наших дітей про народні тради­ції, цінності українського народу.

 

 

Моральною є людина, свідомо гуманна 

Проблеми виховання гуманності, любові до людей, ознайомлення із соціальною дійсністю завжди були центральними у вихованні дошкільнят. Визначаючи суть спрямованості особистості, психолог С. Л. Рубінштейн відзначав, що серце людини все зіткане з ТІ ставлень до інших: те, чого вона варта, цілком визначається тим, до яких людських стосунків вона прагне.

 

Зазвичай ознайомлення дошкільнят зі світом людей реалізувалося в педагогічному процесі дитячого садка як важливе завдання розумового (життя і праця дорос­лих) та морального (дорослий як взірець для насліду­вання, носій моральних норм) виховання. Відповідно будувалися програми навчання і виховання, система за­нять та робота в повсякденному житті. Зокрема, у дітей традиційно формували уявлення про норми моралі, що регулюють ставлення до людей, до самого себе, а та­кож їх вчили перетворювати ці норми у засоби самостій­ної регуляції поведінки та взаємин з оточенням.

 

Людина, її місце в системі соціальних взаємин — центральна проблема морального виховання. Сьогодні до актуальних завдань морального виховання відно­сять формування гуманного ставлення до навколиш­нього, виховання колективістської спрямованості поведінки, працелюбності, морально-вольових якос­тей особистості (чесності, скромності, відповідаль­ності тощо). Зауважимо: питома вага нормативного ре­гулювання поведінки зменшується насамперед через послаблення соціального контролю, що є наслідком де­мократизації суспільного життя та зниження авторитету старшого покоління. Зростає значення самостійного регулювання поведінки людини на основі гуманістичних цінностей. Адже насправді моральною є людина, свідо­мо гуманна, яка інакше не може діяти, незалежно від того, буде чи не буде нагороджений її вчинок. Звички гуманної поведінки формуються з дитинства, передусім у взаєминах із дорослими та однолітками.

  

Механізм соціального розвитку, його компоненти

 

В обставинах, які постійно змінюються, людина повин­на мати певні орієнтири для визначення лінії своєї пове­дінки. У пропонованій нами системі роботи у сфері "Люди" формування ціннісних орієнтацій посідає про­відне місце, розглядається як прилучення дитини до загальнолюдських цінностей у процесі розвитку та виховання.

 

У зв'язку із соціально-політичними змінами в житті суспільства та необхідністю готувати до них дітей поси­люється інтерес до соціальних аспектів виховання. Ке­рування своєю поведінкою і способами спілкування, здат­ність вибору адекватної альтернативи поведінки, орієнтації в нових обставинах, відчуття свого місця в то­варистві інших людей є також сферою соціального роз­витку дитини. Механізм соціального розвитку включає такі головні компоненти: когнітивний (здатність до пі­знання людей, їхньої поведінки, взаємин), емоційно-мотиваційний (інтерес і бажання брати участь у їхньо­му житті) та поведінковий (навички взаємодії у різних ситуаціях спільної діяльності).

 

Моральною характеристикою цих складових є гуманність, що в дошкільному віці виступає як емоційний чинник, тобто це не ті почуття співпереживання, спів­чуття, що визначають уміння діяти на основі розуміння іншого та володіння комунікативними навичками й умін­нями, а просто гуманне ставлення до людей. Звертаючи увагу педагогів на факти порушення дітьми правил по­ведінки, О. В. Запорожець пояснював, що в дошкільно­му віці це зумовлено не незнанням чи небажанням ви­конувати їх, а тим, що діти ще не орієнтуються на іншу людину, не звертають уваги на її стан, не враховують інтересів та потреб іншого.

 

Формування соціального досвіду дитини в процесі морального виховання надає йому гуманного спряму­вання, збагачує його, сприяє закладанню початків духов­ності особистості.

 

Таким чином, інтегруючи моральний, духовний і со­ціальний компоненти, процес виховання спрямовується на цілісний розвиток особистості, який реалізується в^ гармонії із зовнішнім світом та із самим собою. У Базо­вому компоненті дошкільної освіти в Україні зазначено, що сфера життєдіяльності "Люди" формує соціальну компетентність: навички соціальної поведінки, свідоме ставлення до себе як до рівної з іншими людьми особис­тості, інтерес до людей та спілкування з ними, готов­ність сприймати соціальний досвід, співпереживання, співчуття, бажання пізнавати людей, робити добрі вчинки.

 

Психологи визначають дошкільне дитинство як пері­од першого початкового становлення особистості, розвит­ку активності як чинника пізнання, засвоєння морально­го досвіду. Такі вікові особливості, як емоційна чулість, допитливість, здатність до наслідування, вразливість, створюють сприятливі умови для формування особистості як суб'єкта моральних ставлень. Тож важливе завдан­ня— виховання культури людських стосунків, прищеп­лення навичок взаємної поваги у спілкуванні та спільній діяльності, вміння дотримуватися простих норм співжит­тя, керуватися соціально значущими цінностями.

 

Про розвиток особистості дитини свідчить зміна її ак­тивності в соціальній ситуації розвитку, яку Л. С. Ви-готський визначає як "своєрідне, специфічне для даного віку, виняткове, єдине і неповторне відношення мі. _ дитиною та навколишньою дійсністю, насамперед соці­альною". Соціальна ситуація складається з впливу сере­довища і ставлення до нього дитини. "Соціальна ситуа­ція розвитку — це та система взаємин, в яку дитина вступає в суспільстві. Це те, як вона орієнтується у сис­темі суспільних взаємин, в які галузі суспільного життя вона входить", — відзначав Л. С. Виготський.

 

У розумінні значущості кожної з цих частин саме й полягає принципова відмінність між навчально-дисцип­лінарною та особистісно-орієнтованою концепціями ви­ховання. Гуманістична педагогіка надає визначаль­ного значення вихованню свідомого ставлення дитини до явищ довкілля, а навчально-дисциплінарна вихо­дить з вирішальної ролі формувальних впливів се­редовища. Тут важливо зауважити, що відсутність спе­ціальних педагогічних умов негативно позначається на формуванні особистості: якщо не виховують батьки і педагоги, то цю місію виконують випадкові люди, засо­би масової інформації тощо.

 

Базисна довіра до світу

 

Уже в ранньому віці починає складатися таке важливе особистісне утворення,  як  базисна довіра до світую.

 

(Е. Еріксон) — уявлення дитини про надійність дорос­лих, емоційна близькість з ними. За умов правильного виховання воно переростає у відкритість до соціальних впливів, готовність сприймати інших людей, інтерес до спілкування. Наголошуємо: правильне ставлення дитини до явищ соціального довкілля ґрунтується насамперед на особистісному, суб'єктному ставленні до дитини близьких дорослих.

 

У дошкільному віці формуються основи соціальної компетентності дитини: вміння орієнтуватися у світі людей (рідні, близькі, знайомі, незнайомі люди; пред­ставники різної статі, люди різного віку, роду занять тощо); здатність розуміти іншу людину, її настрій, пот­реби, особливості поведінки; вміння поважати інших людей, допомагати, дбати про них; обирати відповідні ситуації спілкування та спільної діяльності. Соціально компетентна дитина здатна відчувати своє місце в системі стосунків людей та адекватно поводитися. Саме в цих проявах виразно виступає взаємозв'язок сфер життєдіяльності "Люди" та "Я сам" (зокрема, змістової лінії "Соціальне Я").

 

Передусім це стосується формування відкритості до світу людей як потреби особистості; виховання навичок соціальної поведінки, усвідомленого ставлення до себе як вільної самостійної особистості та до своїх обов'язківщо визначаються зв'язками з іншими людьми; формування готовності до сприймання соціальної інформа­ції; виховання співчуття, співрадості, співпереживання, бажання пізнавати людей, робити добро.

 

Зауважимо: для формування гуманістичної позиції важливе позитивне ставлення до себе та інших людей, оптимістичне світосприйняття. Упродовж дошкільного віку формується здатність правильно орієнтуватися на можливе ставлення дорослого до дитини, виявляється прагнення відповідати вимогам дорослих людей, бути визнаними ними. Як вважають психологи, претендуючи на визнання з боку дорослого, дитина прагне підтвер­дити свою потребу в цьому визнанні. Крім того, до стар­шого дошкільного віку розвивається свідоме ставлення до своїх прав та обов'язків, формується інтерес до нової соціальної інформації та бажання співдіяти з іншими людьми на засадах моральних цінностей.

 

Інтеграція підходів до виховання

 

Отже, новизна підходу Базової програми розвитку дошкільника "Я у Світі" полягає в інтеграції підходів до виховання, можливості цілісного розвитку особис­тості дитини у сфері "Люди" замість традиційного, в моральному виховні завдання поділяються за напрямами морального, духовного, соціального та іншими складови­ми виховання. Такий підхід відповідає сучасній меті виховання — створенню умов для розвитку особистості дитини, сприяння її самореалізації. При цьому винятко­вого значення має формування ціннісного ставлення до світу людей і самого себе.

 

Мета виховання людяності — формування в дітей здатності виокремити себе як носія гуманного став­лення до світу. Центральний момент у вихованні людяності — ціннісний підхід. Він ґрунтується на по­зитивній спрямованості на людину, усвідомленні цін­ності проявів людини, індивідуальності кожного.

 

Базова особистісна якість

 

Людяність є базовою особистісною якістю, ознакою соціальної компетентності, яку можна с характеризува­ти за такими складовими:

 

пізнавальний компонент — рівень і зміст знань про людину, близьких та далеких людей, різного віку і статі тощо (поінформованість);

 

ціннісний компонент — ставлення до людини як до найвищої цінності, повага до життя, діяльності, гідності кожної людини (гуманність);

 

 

 

  • емоційний компонент — інтерес до людей, бажан­ня спілкуватися, пізнавати їх, прагнення здобути схва­лення, здатність співчувати, співпрацювати, розуміти емоції та почуття людей, уміти керувати власними по­чуттями в процесі спілкування (чуйність);
  • оцінний компонент — вміння оцінювати вчинки лю­дей та їхні взаємини, бути толерантними, прагнення спра­ведливо ставитися до людей (справедливість);
  • поведінковий компонент — володіння етичними нормами поведінки та спільної діяльності, вміння про­понувати, надавати і приймати допомогу, здійснювати моральні вчинки з власної ініціативи, спілкуватися (мо­ральна активність).

 

У молодшому дошкільному віці дитина знає близь­ких дорослих і дітей, їхні імена, орієнтується у родин­них стосунках, у дошкільному закладі знає імена і по батькові педагогів. Малюк знає, що в сім'ї людина народжується і живе, розуміє значення родинних взає­мин, злагоди і порядку в домі, вміє проявляти турботу про рідних людей і любов до них. Обізнаний з правила­ми спілкування зі знайомими (батьками, друзями, сусі­дами) та незнайомими людьми.

 

Розуміє вимоги дорослих до поведінки дітей, вияв­ляє інтерес до спільної з дорослими і дітьми діяльності. Розуміє відмінність між дорослими і дітьми. Розуміє, що в родині діти перебувають під захистом батьків. Розріз­няє рідних, знайомих та чужих людей. Уміє вітатися, дя­кувати, просити й пропонувати допомогу. Виражає своє ставлення до людей за допомогою вербальних і не вербальних засобів. Виявляє турботу про людей відповідно до їхнього віку.

 

Розуміє стан і настрій дорослих і дітей. Розуміє зна­чення добрих взаємин з дітьми і педагогами в дитячому садку. Вміє разом діяти в грі, під час занять. Знає й ви­конує правила ввічливого спілкування. Розуміє, що в товаристві слід дотримуватися загальноприйнятих норм. Виявляє інтерес до дій і слів вихователя, прагне співді­яти, діставати схвалення за гарні вчинки. Вміє розпові­дати про своїх друзів, риси їхнього характеру. Розуміє вимоги до своєї поведінки у спільній діяльності. Дбає про менших дітей і навчається у старших.

 

У старшому дошкільному віці дитина розуміє взаєми­ни в сім'ї, ставлення членів родини один до одного. Знає свій родовід, усвідомлює, що честь роду залежить від кожної людини. Бере участь у вшануванні пам'яті пред­ків, у підтриманні стосунків сім'ї з родичами, які живуть поруч і далеко. Виявляє інтерес до родинних реліквій, з повагою ставиться до сімейних традицій.

 

Має сформовані уявлення про доброту, гуманність, щирість як важливі якості людини; про справедливість як здатність правильно оцінювати вчинки людей; про чесність як вимогу відповідати тим критеріям, які сам застосовує, оцінюючи інших людей. Його самоповага ґрунтується на усвідомленні своєї індивідуальності, пра­ва на самовираження, власні почуття та самостійну по­ведінку, яка не створює проблем для інших людей.

 

Розуміє стан і почуття інших людей за зовнішнім ви­глядом, інтонаціями, діями, поважає їхні почуття, розу­міє права бути такими, якими вони є. Чуйно ставиться до інших людей залежно від віку та статі. Вміє запобігати конфліктам та розв'язувати їх.

 

Розуміє ставлення людей до себе. Почувається природньо в товаристві знайомих і незнайомих людей. Знає, як реагувати на несправедливе ставлення до себе, ро­зуміє причину і намагається її усунути. Прагне до толе­рантності й коректності взаємин.

 

Розуміє поняття дружба і товаришування та відповід­но будує стосунки з однолітками.

 

Має уявлення про державу, її символи, народ, націо­нальні особливості українців. Знає національні пам'ят­ники, героїв, виявляє повагу до них, національних святинь. Розуміє поняття людство, народ, нація. Шанує звичаї інших народів.

 

Безперечно, велике значення у вихованні в дітей людяності з раннього віку має приклад дорослих.

 

Тому поведінка вихователя, його ставлення до соціаль­них явищ, інтерес до дітей, доброзичливість у взаєми­нах з людьми відіграють важливу роль у формуванні в дошкільників соціальної компетентності. Особливе зна­чення має емоційний елемент спілкування педагога з дітьми. Адже саме дорослий подає приклад розуміння стану партнера по спілкуванню у будь-якій ситуації мо­рального змісту, підтримки його. Зауважимо: виховате­лі часто приділяють більше уваги саме негативним нас­лідкам неправильної поведінки, щоб викликати співчуття й бажання допомогти, розрадити, і менше замислюють­ся над емоційними станами своїх підопічних у ситуаціях повсякденного життя. Це призводить до того, що діти не виявляють уваги до інших, коли ті не потребують яв­ної допомоги. Відтак формується хибне уявлення про гуманну поведінку як таку, що пов'язана лише з ре­акцією на негативні явища (конфлікти, поганий на­стрій, хвороба тощо).

 

Роль близьких дорослих у моральному вихованні дітей

 

Старшим дошкільнятам цілком доступні уявлення про гуманізм не як про окрему моральну якість, а як про певну моральну орієнтацію людини на свідоме, добро­зичливе ставлення до себе та інших. Вони здатні на таку поведінку, в якій це ставлення реалізується, можуть від­повідати за свої вчинки. Цікавий і зворотний ефект: чим ширшим і різноманітнішим стає соціальний досвід дитини, тим більшого авторитету набувають дорос­лі, які відповідають критеріям моральної поведінки. Саме найближчі дорослі — батьки, члени родини, педа­гоги — відіграють вирішальну роль в усвідомленні й пе­реживанні дитиною таких моральних категорій, як доб­рота, любов, щастя, гідність людини, честь роду, відданість батькам, вірність, а не абстрактні образи вож­дів і героїв. Ці моральні категорії є загальнолюдськими і вічними. А цінності, що відповідають їхньому змісту, формують здатність завжди лишатися Людиною за умов змінного соціуму, конкуренції та соціальних негараздів.

 

До головних принципів організації освітньо-виховної роботи, спрямованої на освоєння дитиною даної сфери життя, варто віднести:

 

♦ єдність формування у дітей уявлень про соціальну дійсність як частину довкілля, що відображає діяльність і взаємини людей, та виховання усвідомленого бажання брати участь у житті людей, які їх оточують;

 

♦ емоціогенність як неодмінну умову засвоєння діть­ми соціального досвіду;

 

♦ достовірність та педагогічну доцільність у відборі знань про людину, суспільство, мораль;

 

♦ комплексність застосування різних видів діяльності дітей у формуванні гуманного ставлення до людей;

 

♦ використання прикладу дорослого як носія знань, норм, цінностей; показ особистісних якостей через став­лення до себе і ставлення дорослих до інших людей та до самої дитини.

 

Завдання вихователів — формувати в дітей дійову від­критість до світу людей як потребу особистості; прищеп­лювати соціальні навички поведінки; розвивати усвідом­лене ставлення дитини до себе як до вільної самостійної особистості, рівної з іншими людьми як члена суспіль­ства, та до своїх обов'язків, що визначаються зв'язками з іншими людьми; розвивати інтерес до людей; форму­вати готовність сприймати інформацію та соціальний до­свід; виховувати у дітей співпереживання, співрадість, співчуття, бажання пізнавати людей, бажання бути доб­рими, діяти за принципами гуманізму, справедливості.

 

Спілкування з дорослими має для дитини величезне значення, бо ж саме в цьому контакті вона набуває до­свіду спілкування, навчається сприймати, приймати чи заперечувати. У педагогічному значенні спілкування має як позитивні, так і негативні сторони. Дитина освою реалізує цілі, які "нав'язуються* дорослим, але водночас вона має можливості розширювати зони діяльності, виходити за межі встановлених норм, шукати нові фор­ми діяльності, тобто поступово ставати практичним ор­ганізатором власної діяльності. Саме ця ситуація роз­криває потенційні можливості входження зростаючої людини у соціальний світ.

 

Вивчення особливостей соціально-емоційного розвит­ку дитини дало змогу виявити низку суперечностей, пов'язаних із характером взаємодії внутрішнього світу дитини із соціальним оточенням. Головна з них полягає у відкритості дитини навколишньому, її прагненні до довіри, прийняття дорослими й однолітками, з одного боку, і жорстокості у міжособистісних ставленнях, з ін­шого. Темпи й динаміка сучасного життя, соціальний поділ та економічні кризи зумовлюють підвищення аг­ресивності та емоційної нестабільності в житті людей. Дорослі не завжди здатні впоратися з життєвими труд­нощами, зберегти впевненість та відповідальність. У цих умовах зростає роль педагога як прикладу для дитини в соціально прийнятних способах взаємодії з навколиш­нім. Саме педагог має набути статусу значущого дорос­лого, не просто близької, а духовно  близької людини, частини "духовного простору" дитини. Для цього вихователь має сам достатньо осмислювати свій мораль­ний досвід, усвідомлювати значення різних форм вира­ження своєї особистісної позиції у взаєминах з людьми.

 

Знання про соціальні явища мають бути не лише зро­зумілими, а й важливими для дитини. Вихователі часто звертаються до мотивації "Вам це придасться у житті", яка, слід визнати, не є для дошкільнят достатньо актуаль­ною. Більш значущою для них є орієнтація, "як дорос­лий". І зовсім неприпустимим є використання у пе­дагогічному процесі засобів, що можуть спровокувати дитину на антигуманні й антисоціальні прояви (на­приклад, акцентування на силі як на засобі розв'я­зання конфліктів, наведення порядку або надмірний осуд негативного вчинку, що переходить у вияв зне­ваги до особистості тощо).

 

Щоб виховний процес наповнювався справді цінніс­ним змістом, педагог має пам'ятати:

 

1. Спрямування соціального розвитку дітей має від­повідати системі цінностей, що реально існує в суспільстві.

 

2. Доцільно орієнтуватися на найбільш значущі цінності, які презентують узагальнені цілі соціального становлення.

 

Виховну функцію здатна виконувати лише визна­на, усвідомлена й емоційно пережита дитиною цінність.

 

 

 

Дитина — активний суб'єкт діяльності

 

Для успішної соціалізації особистості дошкільника ва­жливо будувати виховний процес як організацію життєді­яльності дитини, створення виховного розвивального середовища, в якому вона могла б активно діяти, пізна­вати світ, спілкуватися з дорослими й однолітками, тоб­то, інакше кажучи, ставити дитину в позицію суб'єкта ді­яльності. І тут чатує небезпека формального підходу. Адже означена позиція вимагає від дошкільника вміння при­ймати рішення, здійснювати усвідомлені вчинки й нести за них відповідальність. Формуванню суб'єктної позиції дитини сприяє аксіологізація всього її життя в групі з ме­тою формування ціннісного ставлення до навколишнього. Включаючи у "суб'єктний простір" ставлення до навколи­шнього різноманітні об'єкти та викликаючи почуття непрагматичної причетності до них, педагог сприяє розши­ренню гуманістичного компонента індивідуального ціннісного простору дитини. Що для мене важливо, а що — не настільки? Чому треба чинити так, а не інакше? Як зробити так, щоб у результаті всім було корисно й приємно? Чим можна порадувати близьких? Такі питання мають турбувати дитину й спонукати до їх розв'язання. Гуманними можна вважати прояви, що приносять благо іншій людині, в яких виявляється здатність до альтруїз­му. Щодо механізмів формування в дітей такої поведін­ки, то дослідники відзначають роль емоцій у виконанні моральних норм. Водночас не менше значення має гу­манне ставлення до інших, що ґрунтується на емпатії. Як показує наше дослідження, саме емоційний стан ді­тей — одна з найважливіших причин їхньої гуманної або негуманної поведінки.

 

Виконання дошкільниками правил поведінки, дотри­мання моральних норм не є достатнім доказом сформованості у них гуманізму. їхні дії і вчинки нерідко позбав­лені емоційної основи, необхідної для співпереживання та співчуття, зокрема, у стосунках з однолітками. Щодо взаємин із дорослими, то спостерігається складніша кар­тина: дитина виступає не стільки суб'єктом емоційної допомоги іншій людині, скільки об'єктом прояву почут­тів з боку дорослого, що є достатнім для формування в неї гуманних почуттів. Отже, прилучення дитини до моральних норм гуманної поведінки може дати лише формальний результат, якщо в дошкільника виро­билася звичка чинити правильно лише тому, що "так леба", без емоційного переживання необхідності £аме морального вчинку. Означене положення пере­конливо обґрунтував О. В. Запорожець.

 

Емоційні реакції як зовнішній прояв внутрішнього світу дитини — один з показників успішного чи сповільнено­го входження у соціальну ситуацію й прийняття певної соціальної ролі. Власне, гуманність як прояв ставлення цілком вибудовується на емоційній основі. Емоційний спосіб взаємодії з оточенням є для дитини первинним. Перший емоційний досвід починає формуватися ще до того, як дитина словами може позначити й пояснити своє ставлення. І в поведінці дорослої людини багато що зу­мовлюється першим емоційним досвідом, здобутим у ранньому віці. Саме соціальні емоції дітей відображають пріоритетні потреби та прагнення в процесі спілкування з однолітками й дорослими. Одна з головних особис-тісних потреб дошкільників — потреба у визнанні та прийнятті іншими, особливо близькими і значущи­ми для дитини людьми, задоволення якої не лише впливає на характер взаємин дитини з оточенням і на власну поведінку, а й визначає життєву позицію особистості, яка тільки починає формуватися. На по­ведінці позначається також міра задоволення означених потреб: негативні соціальні емоції, які переживає дити­на в різних життєвих ситуаціях, можуть зумовлюватися саме неприйняттям та відчуженістю з боку найближчого оточення.

 

 

 

Створювати сприятливу соціальну ситуацію розвитку

 

Найкращий спосіб передачі дітям норм гуманної по­ведінки — створення сприятливої соціальної ситуації розвитку. Для соціально-емоційного благополуччя в плані успішності взаємодії з оточенням як у нових ситу­аціях, так і в звичних обставинах важливу роль відіграє впевненість у собі та інших людях, яка, по суті, є показ­ником особистісних можливостей дитини. Дитина тоді впевнена, коли відчуває підтримку, коли вона не бо­їться, що її не зрозуміють і покарають. Звісно, таке ставлення формується частіше в дітей з позитивним емо­ційним досвідом взаємодії з оточенням. У процесі спіл­кування з однолітками та дорослими, особливо з близь­кими людьми, у дітей формуються емоційні установки стосовно себе й оточення. Стійкі емоційні установки набувають функції внутрішньої оцінки, своєрідної приз­ми, крізь яку сприймається ситуація, подія, інша людина.

 

У ситуаціях емоційного дискомфорту дитина, як пра­вило, не усвідомлено вибирає якийсь зі способів психо­логічного самозахисту — активного чи пасивного харак­теру. Агресивно поводячись або перебуваючи в депресивному стані, діти намагаються таким чином про­жити конкретну ситуацію, протистояти емоційному не­гативізму, який виникає в процесі взаємодії з оточенням та спотворює духовний зв'язок дитини зі світом.

 

У таких ситуаціях функціональне призначення педа­гога як духовного наставника в пошуках особистісно прийнятних і соціально прийнятих способів взаємодії дитини із соціумом зростає. Психологічні дослідження ІД. Беха, О. В. Запорожця, О. Л.Кононко, В. К. Котирло переконливо довели, що важливим чинником фор­мування гармонійних взаємин дитини і дорослого є зміст спілкування. Відповідність змісту спілкування рівню пот­реб дитини веде до виникнення в неї довіри та приязні до дорослого, а невідповідність (випередження або від­ставання) знижує рівень прихильності. Тому зрозуміло, що постійна перебудова дорослим свого спілкування з дитиною дає змогу зберегти між ними гармонійні стосун­ки, подолати дитячі "кризи". Дорослому належить про­відна роль у розвитку самої потреби в спілкуванні, він організує взаємодію з дитиною у "зоні найближ­чого розвитку", забезпечуючи реалізацію її потен­ційних можливостей. Це вимагає від вихователя гума­ністичного світогляду, опанування відповідних педагогічних технологій, творчого підходу до дітей, ура­хування їхніх індивідуальних особливостей. ■

 

 

ВИХОВАННЯ У ДІТЕЙ ЦІННІСНОГО СТАВЛЕННЯ

ДО ЗДОРОВ'Я

Ціннісне ставлення до здоров’я у дітей

     Вимоги сучасності потребують переорієнтації змісту виховання підростаючого покоління, зміщення акцентів на створення умов для поступального, повноцінного, всебічного розвитку особистості. Для того, щоб навчити дітей жити, успішно діяти у світі, самовизначитися у ньому, необхідно сформувати у них, починаючи з дошкільного віку, ціннісне ставлення до себе, свого образу „Я”, одним із компонентів якого є „Я – здоровий”.  

       Ця парадигма сучасної освіти яскраво відображена в державних документах, а саме: Законах України „Про дошкільну освіту” (2001 р.), „Про охорону дитинства” (2002 р.), „Національній доктрині розвитку освіти” (2002 р.), „Базовому компоненті дошкільної освіти в Україні” (1998 р.) та ін. Зокрема, у „Базовому компоненті дошкільної освіти в Україні” одним із основних завдань дошкільної освіти на сучасному етапі є забезпечення гармонійного та різнобічного розвитку дошкільника, формування в нього ціннісного ставлення до Природи, Культури, Людей і Самого Себе.

    Сучасними психологами і педагогами вивчаються умови, найбільш сприятливі для цілісного розвитку дитини як особистості, формування її психічного здоров’я (О.Л. Кононко, В.К. Котирло, С.Є. Кулачківська, С.О. Ладивір, Л.Д. Мельник, З.П. Плохій). Проблему фізичного розвитку дітей дошкільного віку досліджують О.Л. Богініч, Е.С. Вільчковський, Н.Ф. Денисенко, Л.А. Сварковську та ін. У працях І.І. Брехмана, О.Д. Дубогай, Р.З. Поташнюк та ін. значна увага приділяється питанням дотримання підростаючим поколінням здорового способу життя. Водночас залишається недостатньо вивченою проблема організації освітнього процесу з формування у старших дошкільників ціннісного ставлення до власного здоров’я. Мета – розкрити деякі підходи до організації навчально-виховного процесу з формування у старших дошкільників ціннісного ставлення до власного здоров’я, компетентності у фізичній, психічній і соціальній його сферах.

    Педагогічний процес з формування ціннісного ставлення до власного здоров’я у дітей старшого дошкільного віку передбачає розкриття істотних зв’язків і залежностей, які існують між станом здоров’я людини та її способом життя, рівнем знань про здоров’я, настроєм, стосунками з іншими людьми. Пріоритети в загальній системі роботи мають бути віддані навчально-виховній діяльності. Основне її завдання – розвиток у дітей усвідомлення цінності здоров’я і здорового способу життя, що сприяють становленню активної особистості. Ми вважаємо, що дитина, у якої буде сформоване сприйняття власного здоров’я як особистісної цінності, намагатиметься свідомо коригувати свою поведінку щодо здорового існування. Тобто, буде бережно ставитися до власного здоров’я і здоров’я оточуючих; прагнути до адекватного сприйняття знань і навичок по його охороні, їх втіленню у повсякденне життя.

      Для досягнення мети необхідно спрямувати освітній процес на виконання наступних завдань:

      Систематизувати знання дітей про:

фізичну сферу здоров’я (будову тіла, функції органів тіла, засоби збереження здоров’я тощо);

психічну сферу здоров’я (почуття та емоції, керівництво ними);

соціальну сферу здоров’я (залежність стану здоров’я від умов життя; правила поведінки в суспільстві; негативний вплив шкідливих звичок на здоров’я тощо).

     Сформувати вміння (навички):

у фізичній сфері здоров’я: самостійно піклуватися про власне здоров’я, орієнтуватися у показниках свого фізичного стану, використовувати знання про функції органів тіла в різних видах діяльності;

у психічній сфері здоров’я: зосереджуватися на приємних спогадах, використовувати їх для покращання настрою, контролювати негативні емоції;

у соціальній сфері здоров’я: оцінювати життєві ситуації, прогнозувати результати діяльності, наслідки поведінки, безконфліктно спілкуватися, піклуватися про хворих, з повагою ставитися до здорових.

     Розвинути установки до:

самостійного виконання оздоровчих процедур;

прояву позитивних емоцій у процесі здоров’я творчої діяльності;

дотримання здорового способу життя.

     Одним із актуальних завдань у практиці роботи дошкільних навчальних закладів є забезпечення кваліфікованої допомоги у наданні дітям знань про основи здоров’я, виробленні навичок збереження, зміцнення і відновлення фізичного, психічного і соціального здоров’я дітей. Важлива місія у цій діяльності належить вихователям дошкільних навчальних закладів. Великий педагог В. Сухомлинський з цього приводу писав: „Я не боюся ще й ще раз повторити: турбота про здоров’я – це найважливіша праця вихователя. Від життєрадісності, бадьорості дітей залежить їхнє духовне життя, світогляд, розумовий розвиток, міцність знань, віра в свої сили...

     Навчально-виховний процес з формування у старших дошкільників ціннісного ставлення до власного здоров’я педагогам доцільно будувати на таких принципах:

науковості (усі відомості, що пропонуються дошкільникам, повинні ґрунтуватися на науковому фактичному матеріалі);

доступності (наукова інформація має бути адаптована до сприймання дітьми дошкільного віку, логічно структурована);

наочності (інформацію, що надається дітям, доцільно супроводжувати демонстрацією наочного матеріалу, проведенням дослідів, прикладами з життя дітей, літературних джерел, використанням художнього образного слова тощо);

системності (нові знання повинні базуватися на загальних знаннях, які вже мають діти, сприяти формуванню в дошкільників уявлень і понять щодо фізичної, психічної та соціальної сфер здоров’я);

урахування індивідуальних особливостей дітей (обов’язково враховувати індивідуальні можливості особистості);

активності особистості (теоретичні знання доцільно закріплювати в практичній діяльності, створивши умови для самостійного пошуку дітьми фактичного матеріалу щодо формування складових здоров’я).

      Для формування компетентності дітей у сфері фізичного здоров’я необхідно щоденно планувати і проводити освітню роботу, використовуючи дидактичні ігри, посібники, художні та фольклорні твори, ілюстрації. Створювати умови для самостійного визначення дітьми функцій органів тіла, а саме: проводити досліди, експерименти, пропонувати для виконання проблемні завдання відповідно до теми, що вивчається. Під час виконання вихованцями гігієнічних і загартувальних процедур, у ході сюжетно-рольових ігор „Сім’я”, „Дитячий садок”, „Лікарня”, „Перукарня” закріплювати назви органів тіла і правила догляду за ними. Необхідно спонукати дітей встановлювати зв’язок між станом окремих органів тіла і загальним самопочуттям, робити висновки щодо доцільності дотримання здоров’язберігаючого стилю поведінки.   

      Кожні два тижні доцільно оновлювати комплекс вправ із коригувальної гімнастики та проводити її з дітьми з метою формування правильної постави, зміцнення стоп, м’язів тіла. Постійно спонукати дошкільників контролювати поставу в однолітків та рідних, пояснювати вплив постави на стан внутрішніх органів людини. У процесі спілкування доводити вихованцям доречність щоденного виконання фізичних вправ і дотримання рухового режиму, розкривати їх роль у розвитку організму дитини. Підтримувати бажання дошкільників організовувати рухливі ігри, придумувати власні загальнорозвивальні вправи. Спонукати слабоактивних дітей включатися в ігри, розваги.

     Старших дошкільників слід привчати до самостійного виконання загартувальних процедур (миття рук до ліктів, обтирання тіла вологою рукавичкою, ходіння босоніж тощо), пропонувати виконувати їх з членами родини. Під час щоденних прогулянок акцентувати увагу дітей на властивостях сонця, повітря і води, які сприяють підтримці здоров’я. Спонукати вихованців робити висновки щодо власних відчуттів після переходу з приміщення на подвір’я.

      Постійно акцентувати увагу дошкільників на культурі споживання їжі. Давати їм поняття про доцільність дотримання режиму харчування. Пояснювати дітям значення окремих продуктів для зміцнення і збереження власного здоров’я. У старших дошкільників доцільно формувати елементарне уявлення про функціонування системи травлення. Необхідно навчати дітей правилам безпеки життєдіяльності, закріплюючи їхні знання у процесі моделювання життєвих ситуацій здоров’язберігаючого змісту. Постійно здійснювати медико-педагогічний контроль за станом фізичного здоров’я вихованців. Повідомляти батьків про результати обстеження дітей.

      Для формування компетентності дітей у сфері психічного здоров’я необхідно створити в групі атмосферу шанобливого ставлення до людини, яка вміє підтримувати на належному рівні власне здоров’я, а також піклується про здоров’я інших людей. Середовище, у якому перебувають діти, бажано максимально наблизити до домашньої обстановки. Проводити різноманітні заходи, що сприяють збереженню психічного здоров’я дошкільників. Організувати в групі куточок релаксації, домашньої іграшки тощо. Необхідно надавати дітям знання про емоції людини, розвивати вміння контролювати власні негативні емоції, у повсякденному житті закріплювати правила ввічливої поведінки. Доцільно акцентувати увагу дітей на недопустимості некоректного ставлення до оточуючих. У процесі спілкування розвивати у вихованців здатність розрізняти почуття людей і відповідно на них реагувати. У ході сюжетно-рольових ігор „Сім’я”, „Дитячий садок”, „Поліклініка”, „Лікарня”, „Театр” моделювати життєві ситуації різної емоційної спрямованості.

      Вихователь має з повагою ставитися до ініціатив, ідей, побажань дошкільників з питань формування знань про здоров’я, включати їхні пропозиції в подальшу навчально-виховну роботу. Дітей старшого дошкільного віку можна навчати з терпимістю ставитися до однолітків, встановлювати причинно-наслідкові зв’язки між поведінкою, стосунками з однолітками і станом здоров’я. Спонукати вихованців аналізувати конфлікти, що виникають, з метою подальшого їх запобігання. Педагог не повинен залишати поза увагою жодної з проблем, що виникають у дітей і вирішувати їх в індивідуальному порядку, доброзичливо і спокійно. 

     У роботі з дітьми із заниженою самооцінкою допомагати виділяти власні сильні якості, формувати позитивне ставлення до себе. Доцільно у повсякденну діяльність включати бесіди "Що тобі подобається в собі?”, колективні завдання: зробити "ланцюжки вмінь”, психогімнастику, проводити ігри та застосовувати метод Ш. Амонашвілі „відповідь на вушко” тощо. Також використовувати у роботі зі старшими дошкільниками комплекс психогігієнічних ігор, вправ, наприклад, „Назви своє ім’я” (вчити представляти себе колективу, називати своє ім’я), „Лагідні слова” (виховувати доброзичливе ставлення до людей), „Як пройшов сьогодні день?” (формувати вміння аналізувати події, робити висновки).

    Для формування компетентності дітей у сфері соціального здоров’я необхідно пояснювати їм, що дотримуючись здорового способу життя, вони зможуть краще пристосуватися до умов навколишньої дійсності, легше навчатимуться у школі, сприймати нову інформацію, радіти спілкуванню з однолітками і дорослими. Вихователь має надавати дошкільникам можливість за власним бажанням повторювати, моделювати, аналізувати з товаришами ситуації, які сприяють формуванню соціального здоров’я. Бажано розробити ситуації за темами: „Етикет у житті людини”, „Я, сім’я і всі люди” „Я і мої друзі” тощо.

     Для збагачення досвіду діяльності в колективі і позитивного ставлення до однолітків, доцільно впроваджувати види діяльності, які потребують співпраці вихованців. Це сприятиме розвитку в дітей уміння надати допомогу, діяти, не заважаючи іншим, тактовно вказувати на недоліки, аналізувати власні дії та їх наслідки. Вихователям, у свою чергу, необхідно постійно демонструвати бажану поведінку. Дошкільники мають бачити, що педагог їх поважає, співпрацює з ними, шукає взаємоприйнятних рішень, висловлює емоції за допомогою слів. Така модель поведінки дорослого сприяє утворенню в групі атмосфери дружби та взаємодопомоги, а діти починають наслідувати поведінку вихователя. Доречно також моделювати разом із дітьми проблемні ситуації, що стосуються формування соціального здоров’я. Роль дитини з негативною поведінкою інколи може взяти на себе вихователь. Таким чином педагог допоможе дітям зрозуміти недопустимість подібної поведінки.

      Під час самостійної художньої діяльності бажано пропонувати дітям складати казки і створювати малюнки про те, що допомагає бути здоровим, про чуйність і байдужість, про звички, які зберігають, і які руйнують здоров’я, про дружбу тощо. Малюнки дітей доцільно присвячувати таким темам: "Мій лікар", "Улюблений куточок природи”, "Я і моя сім’я”, "Моє рідне місто”, "Свято в нашій сім’ї” тощо.

     Проводити роботу з формування в дітей ціннісного ставлення до власного здоров’я необхідно у тісній співпраці з батьками. Запрошувати їх до участі в просвітницьких і оздоровчих заходах, що проводяться в дошкільному навчальному закладі: батьківських зборах, дискусіях, консультаціях, бесідах, практичних заняттях; Днях здоров’я, Днях відкритих дверей, туристичних походах, спортивних розвагах тощо.

     Вищезазначені методичні рекомендації спрямовані на корекцію діяльності педагогів у процесі організації навчально-виховного процесу дошкільного навчального закладу в контексті формування у старших дошкільників ціннісного ставлення до власного здоров’я. Дослідженнями підтверджено, що результативність роботи проявляється у зміні поведінки вихованців. Вона характеризується толерантністю стосовно інших людей, зацікавленістю дошкільників інформацією щодо фізичної, психічної та соціальної сфер здоров’я, позитивним емоційним ставленням до виконання оздоровчих процедур, сформованим умінням мотивувати власні дії, спрямовані на оздоровлення організму, і бажанням їх виконувати, прагненням дотримуватися здоров’язберігаючої поведінки. Все це свідчить про доцільність проведення цілеспрямованої роботи з формування в дітей ціннісного ставлення до власного здоров’я, починаючи з дошкільного віку.

Література

Андрющенко Т.К. Формування ціннісного ставлення до власного здоров’я в дітей старшого дошкільного віку: Дис… канд. пед. наук: 13.00.08 / Інститут проблем виховання АПН України. – К., 2007. – 258 с.

Коментар до Базового компонента дошкільної освіти в Україні: Наук.-метод. посіб. / Наук. ред. О.Л. Кононко. – К.: Ред. журн. „Дошкільне виховання”, 2003. – 243 с.

Лохвицька Л.В., Андрющенко Т.К. Дошкільникам про основи здоров’я: Навч.-метод. посіб. – Тернопіль: Мандрівець, 2007. – 176 с.

Сухомлинский В.А. Сердце отдаю детям. – К.: Рад. школа, 1977. – 382 .

 

Ми піклуємося про найдорожче для вас

gallery contact